Читать онлайн книгу "Лідери, що змінили світ"

Лiдери, що змiнили свiт
Олекса Пiдлуцький


Великий науковий проект
Нова книга Олекси Пiдлуцького – це глибоке дослiдження про суперечливе, динамiчне, рiзнобарвне, яскраве й водночас трагiчне ХХ столiття, здiйснене шляхом оцiнки дiяльностi та ретельного змалювання психологiчних портретiв найвидатнiших дiячiв цiеi епохи. Юзеф Пiлсудський та Вiллi Брандт, Махатма Гандi та Вацлав Гавел, Августо Пiночет та Маргарет Тетчер… Героiв цiеi книжки об’еднуе те, що кожен з них змiг стати справжнiм лiдером нацii, згуртувати спiввiтчизникiв i вивести свою краiну з глибоко кризових ситуацiй. Автор, розповiдаючи про 30 знакових особистостей минулого столiття, показуе iх без звичних штампiв, надае маловiдомi факти i водночас змушуе замислитися, яким мае бути полiтичний лiдер, що може Украiна запозичити з безцiнного досвiду цих видатних дiячiв. До книги увiйшли матерiали, опублiкованi на сторiнках аналiтичноi газети «Дзеркало Тижня».





Олекса Пiдлуцький

Лiдери, що змiнили свiт



© О. Пiдлуцький, 2019

© В. Бариба, iлюстрацii, 2019

© М. Мендор, художне оформлення, 2019

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018




Передмова до книги, яку варто читати не тiльки полiтикам


Чергова книга вiдомого украiнського журналiста-мiжнародника, письменника й публiциста, талановитого педагога i вченого Олекси Пiдлуцького занурюе читача в епоху, процес осмислення якоi триватиме дедалi складнiше, адже ми поступово вiддаляемося вiд того величного i трагiчного ХХ столiття, а вiдтак втрачаемо не лише безпосереднiх свiдкiв, сучасникiв та учасникiв подiй, але й можливостi адекватного вiдтворення iнформацiйного, iдейного, iнтелектуального, соцiального, полiтико-економiчного, мiжнародного тла цих подiй, що, власне, й спричинилося до iхньоi появи.

Безумовний читацький успiх серii портретних нарисiв Олекси Пiдлуцького пояснюеться просто: усi без винятку його героi були не просто нацiональними лiдерами, вони виводили з глибокоi кризи своi народи, нацii, держави i забезпечували iм iсторичний поступ, належне майбутне i гiдне мiсце серед сусiдiв. Кожна з цих iсторичних особистостей надзвичайним напруженням iнтелектуальних i душевних сил спромоглася чiтко визначити рятiвну мету i розробити алгоритм дiй i крокiв задля ii досягнення. Провести свiй народ i державу iнколи найтоншим лезом ножа i забезпечити iм процвiтання, – ця мета об’еднуе усiх i складае квiнтесенцiю харизми зазначених лiдерiв.

Нова книга О. Пiдлуцького органiчно, жанрово i змiстовно продовжуе його попереднi книги. Тридцять нарисiв, представлених у нiй (портретiв, як iх скромно називае автор), – це не просто збiрка окремих, нехай навiть i майстерно виписаних бiографiй видатних дiячiв ХХ столiття – Томаша-Гаррiга Масарика, Юзефа Пiлсудського, Карла Маннергейма, Мустафи-Кемаля Ататюрка, Едуарда Бенеша, Франсiско Франко, Йосипа Броз Тiто, Махатми Гандi, Давида Бен-Гурiона, Конрада Аденауера, Цзян Цзiнго, Людвiга Ергарда, Урго-Калева Кекконена, Яноша Кадара, Голди Меiр, Алексея Косигiна, Лi Куан Ю, Александера Дубчека, Вiллi Брандта, Августо Пiночета, Заiда бiн Султана Аль Нахаяна, Маргарет Тетчер, Джiммi Картера, Івана-Павла Великого, Рональда Рейгана, Хуана-Карлоса І, Вацлава Гавела, Леха Валенси, Гельмута Коля та Нельсона Мандели. Це багатогранний i надзвичайно рельефний сукупний портрет справдi величноi у ii зоряних звершеннях i трагiзмi епохи двадцятого столiття. Кожен роздiл мае короткi й влучнi заголовки, що характеризують особистiсть: «Людина, яка поеднала чорне з бiлим» (Мандела), «Монарх, який став президентом» (Заiд бiн Султан), «Реставратор нiмецькоi едностi» (Коль), «Король, який зруйнував “батькiвську” диктатуру» (Хуан-Карлос І) тощо. Цi яскравi характеристики можуть прикрасити бiографii дiячiв у поважних вiтчизняних i свiтових енциклопедичних виданнях.

Книга являе собою блискучий i захоплюючий публiцистичний твiр, адже Олекса Пiдлуцький володiе рiдкiсним даром – розповiдати про складнi речi простими, але вкрай влучними i яскравими словами. І водночас вона без сумнiву мае усi ознаки серйозноi дослiдницькоi просопографiчноi працi. Перед нами – наукова реконструкцiя колективноi бiографii вищоi управлiнськоi елiти суспiльства – державних дiячiв, iдеi та дiяльнiсть яких змiнила хiд iсторичного процесу не лише в окремiй краiнi, але й на цiлих континентах. Неупереджена оцiнка iх дiяльностi подана на загальному тлi свiтового iсторичного розвитку, що дозволяе отримати адекватне уявлення про складнiсть й суперечливiсть iсторичних процесiв новiтнього часу i, водночас, вiдчути iх людський вимiр, iх живий, творчий змiст.

Передусiм хотiлося б вiдзначити безумовну актуальнiсть появи такоi працi. На жаль, два з половиною десятилiття квазiнезалежностi так i не привели в Украiнi до появи загальнонацiонального лiдера, який змiг би сформулювати i втiлити в життя дiеву програму прискореноi i ефективноi розбудови нацiональноi держави як повноправного члена европейськоi демократичноi спiльноти. Ба i впродовж усiеi багатостраждальноi вiтчизняноi iсторii украiнцям не таланило на справжнiх нацiональних лiдерiв. Останнiм часом iсторична бiографiстика i просопографiя як спецiальнi галузi iсторичноi науки переживають пiднесення i дедалi бiльше кристалiзуються як самостiйнi науковi напрями. Водночас, проблема ролi особистостi е давнiм i надзвичайно складним предметом дослiдження iсторичноi науки, адже, як вiдомо, iсторiя не знае умовного способу, тож вiдповiсти на питання, що сталося б, якби у конкретнiй краiнi не з’явився б конкретний лiдер, практично неможливо.

Виходячи з методологiчних засад iсторизму та об’ективностi автор будуе своi реконструкцii на широкiй джерельнiй базi, вичерпнiй i цiлком достатнiй для вiдтворення як епохи, так i обраного персонажу. У колi використаних джерел знаходимо: офiцiйнi (програмнi) урядовi i партiйнi документи; промови, виступи, iнтерв’ю та iншi публiцистичнi, науково-популярнi, лiтературно-фiлософськi твори та науковi працi полiтичних лiдерiв; мемуари, спогади та автобiографiчнi працi; художнi твори, присвяченi iсторичним постатям тощо. Вiдтак маемо усi пiдстави вiднести книгу Олекси Пiдлуцького до строго документально-iсторичного жанру.

Насамкiнець хотiлося б побажати автору створити, можливо, основний нарис його життя, – про особистiсть, яка виведе Украiну з темряви нав’язаноi агресивним сусiдом вiйни i розiрве колись «братнi» обiйми, якi мiцно тримають нашу державу в зонi «русского мира» i приведе ii врештi до Європейського Союзу. А нам залишаеться стати вдячними читачами такоi працi.



    Степан ВІДНЯНСЬКИЙ, член-кореспондент Нацiональноi академii наук Украiни, завiдувач вiддiлу iсторii мiжнародних вiдносин i зовнiшньоi полiтики Украiни Інституту iсторii Украiни НАН Украiни







Томаш-Гаррiг Масарик: «Нова людина» у «Новiй Європi»



Людина мусить повiрити в себе i тодi вона може все. Я вiрю в свою зiрку!

    Томаш-Гаррiг Масарик




Якось наприкiнцi 20-х рокiв минулого столiття Бернард Шоу давав велике iнтерв’ю «Таймс». Зайшла мова про улюблену iдею Шоу – Сполученi Штати Європи. «Але ж це утопiя», – заперечив журналiст. – «Хоча б тому, що неможливо знайти людину, яка могла б стати президентом таких Штатiв. Вона мусить мати надзвичайну широту поглядiв i бути здатною входити в найменшi дрiбницi, мати вдалий досвiд реального державного управлiння i разом з тим бути високоморальною особистiстю, бути знаною в усiй Європi i водночас не наразитися анi англiйцям, анi румунам, анi французам, анi шведам. Такоi людини просто немае i не може бути». – «Як немае? – щиро здивувався Шоу. – А Масарик?»




І звiдкiля ти такий взявся?


Томаш Масарик народився 7 березня 1850 року в селi Годонiн на крайньому пiвденному сходi Моравii, коло самого кордону iз Словаччиною, що була тодi частиною Угорщини. Хоча його рiдна околиця належала до однiеi iз земель «корони святого Вацлава», тобто чеських, населяли ii переважно словаки, вона так i звалася – Моравська Словаччина. Сам Масарик через багато рокiв писав: «Думаю, що я – чистокровний словак, як за батьковою лiнiею, так i за материною, без жодноi домiшки нiмецькоi чи угорськоi. Втiм, я не цiлком упевнений у цьому, – додав вiн iз скептицизмом справжнього вченого. – Адже селяни не вивчають своiх родоводiв». Хоча Йозефа Масарика не можна було назвати навiть селянином – вiн не мав анi власноi землi, анi хати. Замолоду наймитував у багатих господарiв, а на час народження свого старшого – Томаша – був кучером у цiсарському маетку в Годонiнi. Там, у «службовiй квартирi» кучера – маленькiй сiльськiй хатi (до того ж чужiй) i народився майбутнiй «визволитель Чехословаччини». Батько Масарика нiколи не ходив до школи i ледве умiв читати. Але мав гордий i незалежний характер, не боявся заперечувати панам управителям. Може через це його постiйно переводили з одного маетку до iншого. Вже через три роки пiсля народження Томаша родина переiхала до Мутенiц, тодi знову до Годонiна, тодi до Чейковiц, потiм до Чейча. Але всi тi села лежали в тiй самiй Моравськiй Словаччинi, за кiлька чи кiльканадцять кiлометрiв одне вiд одного.

«Батько був здiбний, але простий чоловiк, голова в домi була матуся», – згадував Масарик. Тереза Масарикова (в дiвоцтвi Кропачкова) побачила замолоду досить свiту i побувала в найдобiрнiшому товариствi – кiлька рокiв була кухаркою в Годонiнi, покоiвкою у Вiднi. Їi рiдне село Густопеча було цiлком онiмечене, отож говорила i читала вона виключно нiмецькою. Лише в глибокiй старостi, коли всi ii сини (а Масарик мав двох молодших братiв) стали видатними дiячами чеського нацiонального руху, вона при зустрiчах почала вiдповiдати iм поганою словацькою мовою. Але читати чеською чи словацькою так нiколи й не навчилася i до самоi смертi користувалася своiм нiмецьким молитовником, який Масарик пам’ятав ще з раннього дитинства – як першу книжку, побачену в своему життi. За часiв дитинства майбутнього безкомпромiсного борця з пангерманiзмом в домi безроздiльно панувала нiмецька мова – тiльки нею розмовляла мати, нею ж намагався вiдповiдати iй батько, який, утiм, постiйно збивався на словацьку. Нiмецькою змалечку розмовляв удома й Томаш, а словацькою – лише з хлопцями на вулицi. «Такий собi сiльський хлопець дев’яти рокiв мае купу роботи, – згадував через 75 рокiв президент республiки, повiльно оклигуючи пiсля важкого iнсульту. – Тiльки порахуйте: мусить умiти свистiти губами, крiзь зуби, запхавши до рота один палець, два пальцi, в кулак; потiм на два способи лускати пальцями. Мусить умiти стояти на головi, ходити на руках, крутитися колесом та добре втiкати, це головне… Далi мусить умiти стрiляти з лука, з рогатки, добре влучати каменем, iздити верхи, вмiти вилiзти на кожне дерево, ловити рибу, плавати, розкладати багаття в лiсi, кататися на ковзанах та санчатах, ходити на ходулях. Розумiеться, перед тим усiм селянський хлопець мусить допомагати матерi в хатнiм господарствi i батьковi в полi».

Утiм, уже в шiсть з половиною рокiв Томаш пiшов до початковоi сiльськоi школи в Годонiнi, де виявив великi здiбностi до навчання. Вчитель порадив батькам вiддати хлопця до середньоi школи, з тим, щоб потiм вiн мiг скiнчити учительську семiнарiю. 1861 року батьки з дозволу «панства» послали Томаша до нiмецькоi реальноi школи в Густопечi, яку вiн скiнчив 1863 року. Батьки тодi знову жили в Годонiнi i Масарик повернувся до них – ходив до мiсцевоi школи, допомагав учителевi вчити малечу, сам учився музики, багато читав i думав над прочитаним. Проте до учительськоi семiнарii можна було вступити лише маючи 16 рокiв, а Томашевi було 14. Чекати було задовго i мати вiдвезла сина до Вiдня, де улаштувала його учнем до слюсаря.

Розвинутому не по роках та дуже серйозному хлопцевi було не до смаку виконувати учнiвськi обов’язки – допомагати жiнцi майстра в хатньому господарствi, роздувати мiхи або механiчно вiдливати пiдковки. Одначе все це Томаш терпляче зносив, а вночi, коли його товаришi спали, перечитував своi улюбленi книжки, привезенi з дому. «Мабуть, я ще довше б це витримав, – згадував Масарик, – але один спiвучень украв i продав моi книжки. І менi стало так сумно, що я втiк додому, до Чейча. Особливо тяжко менi було без атласу, яким я щовечора “мандрував” цiлим свiтом».

Батьки не втратили надii прилаштувати свого сина до ремесла – вiддали його в науку до сiльського коваля. Майбутнiй президент був ковальчуком близько року. Але навiть через 35 рокiв, коли зустрiчався в Яснiй Полянi з Левом Толстим, росiйський письменник весь час поглядав на Масариковi руки, а тодi спитав, чи не був вiн колись робiтником, ковалем?

Село Чейч було мiшане – чесько-словацьке. І парубки та пiдлiтки двох «братнiх» народiв постiйно билися мiж собою, «куток на куток». Томаш уважав за свiй обов’язок брати участь у цих бiйках на боцi словакiв: «Коли менi було 15 рокiв, я постiйно носив iз собою кривий словацький нiж, – згадуе вiн. – І то добре, що нiкого не зарiзав».

Вирiшальну роль у життi Масарика вiдiграв тодi сiльський священик Франц Сатора. Попри тридцятирiчну рiзницю у вiцi, вiн заприятелював iз хлопцем, давав йому читати книжки, навчав його латини i зрештою переконав Масарикових батькiв, що Томаш мусить учитися далi. За допомогою Сатори Масарик екстерном склав iспити за перший клас гiмназii i 1865 року, п’ятнадцятирiчним пiшов до другого класу нiмецькоi гiмназii у мiстi Брно.

У гiмназii Масарик учився на «вiдмiнно», i був звiльнений вiд плати за навчання. Але батьки не присилали йому анi шеляга, тому з першого ж мiсяця перебування у Брно вiн змушений був заробляти собi на квартиру та проживання. І вiн давав приватнi уроки панським дiтям, зокрема сину брненського полiцмейстера Антона Ле Монье. Полiцмейстер визнав вплив юного репетитора (тiльки на чотири роки старшого за вихованця) на свого ледачого i розбещеного сина настiльки благотворним, що запросив гiмназиста-третьокласника на посаду домашнього учителя в свою родину. Без вiдриву вiд навчання. Вiдтак уже через два роки в Брно Томаш утримував не лише себе, а й молодшого брата, якого вiн теж «витягнув» до гiмназii з села.

«Нiхто так i не зрозумiв, – згадуе один iз Масарикових однокашникiв, – як сталося, що цей селюк-переросток уже в третьому чи четвертому класi став беззаперечним авторитетом для всiх гiмназистiв-чехiв, аж до восьмого класу включно. З ним радилися, на його суд виносили конфлiкти мiж собою».

У гiмназii Масарикове прiзвище записали Масаржiк. Саме так воно мало б звучати, якби вiн був не словаком, а чехом. А позаяк «Масаржiк» не мав жодних документiв, то писати його прiзвище правильно педагоги вiдмовилися. Томаш не полiнувався з’iздити до Годонiна, де його родина вже давно не жила, i здобути виписку з церковних книг, з тим, щоб вiдновити словацьке звучання свого прiзвища. Втiм, це був, мабуть, останнiй «словацький» жест у його життi. Саме в цей час Масарик почав цiкавитися нацiональними вiдносинами й усвiдомив себе не просто пiдданим Габсбургiв, а чехом. І потiм до самоi смертi вiн вважав словакiв лише гiлкою чеськоi нацii, а свою рiдну мову – дiалектом чеськоi. Саме Масарик через кiлька десятирiч придумав спiльноту «чехословакiв», до складу якоi в незалежнiй Чехословаччинi записували i чехiв, i словакiв.

Брненську гiмназiю Масарик так i не закiнчив. Протягом усього життя вiн був глибоко вiруючою людиною i шукав своi шляхи до Бога. 1869 року в 19-рiчного гiмназиста виникли iдейнi розходження з католицькою церквою (зрештою цей процес завершився через дев’ять рокiв його формальним переходом у протестантство, що аж нiяк не сприяло кар’ерi в «католицькiй» iмперii Габсбургiв). З огляду на величезний вплив, яким Масарик користувався серед учнiв, директор гiмназii спробував переконати його, що доки учиться, вiн мусить для загального спокою ходити до церкви, сповiдатися тощо, хоча, звичайно, жодна iнтелiгентна людина не може до того всього ставитися серйозно. Мовляв, i сам директор не вiрить у цi попiвськi штучки, але з огляду на службовi обов’язки… Масарик усе те уважно вислухав, а тодi спокiйно сказав: «Але ж той, хто поводиться всупереч своiм переконанням, е шахраем i нiкчемою». «Педагог» кинувся на свого вихованця з кулаками. Масарик вихопив з печi коцюбу i з вигуком «Не займайте!» замахнувся на директора.

Вчена рада гiмназii «порадила» йому навчатися десь у iншому мiстi.




Як Томаш став Томашем-Гаррiгом i виграв «рукописну вiйну»


Ле Монье, який з Брно пiшов на пiдвищення до Вiдня, допомiг Масарику вступити до столичноi гiмназii, яку вiн i закiнчив 1872 року, двадцятидворiчним. А вже через сiм рокiв Масарик став доцентом фiлософського факультету Вiденського унiверситету. За цей час вiн встиг закiнчити унiверситет – одночасно два факультети: фiлологiчний i фiлософський, захистити докторську дисертацiю (приблизний аналог нашоi кандидатськоi) i навiть габiлiтуватися (на «нашi грошi» – це стати доктором наук). Швидкiсть i зовнiшня легкiсть, з якою Масарик долав сходинки науковоi кар’ери, вражають.

Але ще перед цим Томаш став Томашем-Гаррiгом. На честь своеi дружини Масарик узяв собi ii дiвоче прiзвище як друге iм’я. Протягом року вiн навчався в аспiрантурi в Лейпцiзькому унiверситетi в Нiмеччинi. І там познайомився iз студенткою мiсцевоi консерваторii Шарлоттою Гаррiг. Красуня Шарлотта була не нiмкенею, а американкою – дочкою голови правлiння Нью-Йоркського комерцiйного банку. Молодi люди закохалися одне в одного, але ii батьки не хотiли давати згоди на шлюб. Урештi Масарик поiхав за своею коханою до Америки i там йому вдалося переконати майбутнього тестя – але за рахунок вiдмови вiд посагу. Американський банкiр не дав за своею дочкою жодного долара. Вiдтак першi роки замiжжя Шарлоттi довелося жити набагато скромнiше, анiж вона було звикла, – лише на не надто велику Масарикову платню. Проте вона нiколи не нарiкала, народила чотирьох дiтей i дуже швидко вивчила чеську мову – адже ii коханий хотiв, щоб дiти своi першi слова вимовляли саме чеською. І це попри те, що родина мешкала у Вiднi!

Коли молоде подружжя приiхало з Америки до австрiйськоi столицi, хтось розпустив «абсолютно точну» iнформацiю: Масарик узяв за своею дружиною рiвно три мiльйони доларiв. Не бiльше i не менше. До скромного помешкання молодят якось завiтав найбагатший вiденський банкiр i кiлька годин умовляв молодого вченого стати вiце-президентом правлiння його банку. Зрозумiло, що вклавши туди привезенi з Америки грошi.

Шарлотта не принесла Томашевi грошей, але 45 рокiв, до самоi своеi смертi, була першою помiчницею в його науковiй, а потiм i полiтичнiй дiяльностi. «Вона мае чудову голову. Кращу, як у мене», – любив казати Масарик. Пiд час Першоi свiтовоi вiйни вона, як сказали б у сталiнському СРСР, «член родини зрадника батькiвщини», вiдсидiла 8 мiсяцiв у австрiйськiй в’язницi i була звiльнена лише пiсля особистого звернення президента США до цiсаря Франца-Йосифа.

У Вiднi Масарик став неформальним главою численноi чеськоi громади i вiдразу потрапив «на олiвець» iмперськiй полiцii. Вiдтак, попри всi необхiднi науковi ступенi i зростаючий науковий авторитет у Європi, вiн i сподiватися не мiг на професорську катедру в столичному унiверситетi. Масарик уже зовсiм було зiбрався iхати до Чернiвецького унiверситету, коли в Празi, внаслiдок тривалоi i запеклоi боротьби чехiв з iмперською адмiнiстрацiею, було дозволено вiдкрити Чеський унiверситет…

«Коли професор Масарик 1882 року прийшов до Чеського унiверситету, – згадуе професор Бржетiслав Фоустка, – спочатку навколо нього зiбрався не дуже-то великий гурт слухачiв. Нас причарував його генiальний дух i благородна, аристократична, в найкращому розумiннi цього слова, поведiнка. Часто я дивувався, чому це не вiдразу пiшло за Масариком усе студентство унiверситету. І прийшов до висновку, що потрiбнi особливi якостi, щоб його зрозумiти та йти за ним. Адже i за Христом йшла спочатку лише купка тих, хто його зрозумiв. Але ми, що йшли в унiверситетi в перших лавах за своiм «майстром», залишилися йому вiрнi i вiдданi на цiле життя».

Масарик вiдразу вiдчув, наскiльки вiдсталим, провiнцiйним було тогочасне чеське суспiльство, яке всi своi сили витрачало на нацiональну, та й то дуже часто суто формальну, боротьбу з нiмцями, не звертаючи уваги на застiй у науцi, хуторянство у громадських вiдносинах. І тому вiн пiшов зi своiми публiцистичними працями та публiчними виступами просто до народу i поступово зробився вчителем – спочатку пражан, а потiм усього чеського народу. Але для цього йому довелося виграти «рукописну вiйну».

1817 року бiблiотекар новозаснованого Чеського музею в Празi Вацлав Ганка знайшов в архiвi маетку (двору по-чеськи) Кралево рукопис IX–X столiття з вiршами про славне минуле чеського народу. Наступного року невiдомий надiслав Ганцi вiдшуканий у Зеленiй Горi ще один такий старовинний рукопис – уривок тогочасноi поеми про легендарну, як уважалося доти, княгиню Лiбушу. З Краледворського i Зеленогорського рукописiв ясно витiкало, що вже в IX–X столiттях чеськi землi мали надзвичайно високий, як на тi часи, рiвень соцiального i культурного розвитку. Коли нiмцi, нинiшнi володарi Чехii, ще «жерли сирi жолудi», чехи вже були розвинутою нацiею. Рукописи цi стали вагомими аргументами у боротьбi чехiв за свое нацiонально-культурне вiдродження. Навiть великий iсторик Палацький використав iх як iсторичнi джерела, пишучи про старовинне чеське право. Зайве казати, що вони цитувалися в кожнiй читанцi чеською мовою. Щоправда, деякi вченi, особливо нiмецькi, ставили пiд сумнiв достовiрнiсть цих рукописiв. Але це, безумовно, було викликано лише iхнiм нiмецьким шовiнiзмом i чехофобiею.

І ось у першому числi заснованого i редагованого Масариком журналу «Атенiум» 1886 року з’явилася стаття чеського славiста Яна Гебауера «Про необхiднiсть подальшого дослiдження Краледворського та Зеленогорського рукописiв», де дуже делiкатно, несмiливо ставилася пiд сумнiв iхня iдентичнiсть. Масарик же вiд iменi редакцii зобов’язався друкувати дальшi дослiдження Гебауера.

Важко навiть уявити собi, який зчинився скандал. На той час iснувало двi основнi чеськi партii – старочехи та молодочехи, якi ворогували мiж собою в усьому, окрiм опозицii до Вiдня. А тут чи не вперше вони об’едналися. Причому основний удар було спрямовано не стiльки проти Гебауера, скiльки проти Масарика. Старочеськi «Народнi лiсти» в статтi «Фiлософи самогубства» писали про Масарика: «Досить уже нам його науковоi працi, хай собi шукае iншого народу… Іди, прилучися до ворога нашого, якому служиш, позабудь, що ти ходив чеською землею, ми тебе вiдлучаемо вiд нашого народу, як гидку болячку». У молодечеськiй же «Златiй Празi» з’явилася цiла поема, «присвячена» Масариковi. «Я вiрю, вас народила не чеська мати, а зла змiя, – писав поет Гейдук, – що раз у раз прагне чеськоi кровi у данину… Геть, наволоче, геть!» Домовласник-чех вiдмовив Масариковiй родинi у квартирi. Переляканий Гебауер «захворiв» i тижнями не виходив з дому. Але спокiйний та усмiхнений Масарик, який так само добре, як i Гебауер, знав, що рукописи – фальсифiкати, чи не силою добився вiд фiлолога дальших статей. Довести, що рукописи – пiдробка, було не так уже й важко. Страшенно важко було зважитися на це. «Масарик – вояк вiд природи, вояк духа, вояк за правду та справедливiсть, – згадував Гебауер. – І вiн змусив мене робити це, хоч як я боявся». Кiлька номерiв пiдряд «Атенiум» глибоко i неупереджено аналiзував злощаснi рукописи. Істерiя помалу спадала, i всiм зрештою стало зрозумiло, що рукописи – пiдробка початку XIX столiття. «Визнати та засудити власнi помилки та хиби – ще не значить уважати чуже за краще. Не можна жити ненавистю до чужого, на неправдi нiколи не побудуеш нiчого путнього», – пiдбив пiдсумки дискусii Масарик.

І вже через три роки i старочехи, i молодочехи молили Масарика прилучитися кожнi до свого передвиборного списку, розумiючи, що сам авторитет його iменi може забезпечити перевагу на виборах до iмперського парламенту.




«Нова людина» у «новiй Європi» i чеське питання


Ще й зараз у деяких курсах iсторii свiтовоi фiлософii згадуеться Масарикова «теорiя людини». Все пiзнаеться у порiвняннi. З напiвазiйськоi iмперii Романових сусiдня iмперiя Габсбургiв виглядала мало не океаном свободи. Але порiвняно з Британiею чи Францiею, Австрiя, з ii всевладдям напiвфеодальноi аристократii, полiтичною полiцiею i полiтичною цензурою, жорстокими утисками ненiмецьких i неугорських народiв, якi Вiдень намагався натравити один на одного, аж нiяк не здавалася сучасною демократiею. Ось саме в цiй задушливiй атмосферi Масарик розробляв своi фiлософськi теорii про людину, вiльну людську особистiсть. Феномен Масарика полягае, мабуть, у першу чергу в тому, що йому самому вдалося бути абсолютно внутрiшньо вiльною людиною – попри зовнiшнi умови, що аж нiяк не сприяли цьому. Його фiлософськi теорii були нерозривно пов’язанi, творили певну цiлiсть з його ж полiтологiчними та геополiтичними дослiдженнями, а також практичною дiяльнiстю. На початку ХХ столiття, коли цiлий свiт було подiлено на колонii та «зони виключного впливу» iмперiалiстичних держав, коли назрiвала i зрештою вибухнула найкривавiша в iсторii людства вiйна за iмперiалiстичний передiл свiту, Масарик теоретично обгрунтовував можливiсть «новоi Європи», роль i мiсце малих нацiй на нашому континентi i в свiтi. До речi, славетнi «14 пунктiв» американського президента Вудро Вiльсона, якi були направленi на встановлення справедливого миру пiсля Першоi свiтовоi i якi бiльшовики десятилiттями намагалися представити демагогiчною димовою завiсою, виникли пiд прямим впливом Масарика. Ще 100 рокiв тому, на десятирiччя випередивши свiй час, Масарик накреслював контури новоi об’еднаноi Європи, в якiй будуть враховуватися iнтереси i великих, i малих нацiй, а кожний народ зберiгатиме свою нацiональну iдентичнiсть, залишаючись водночас европейцями. Владiмiр Ульянов-Ленiн у своiй вiдомiй роботi «Про гасло Сполучених Штатiв Європи» полемiзував саме з Масариком, не називаючи його по iменi. І стверджував, що об’еднання Європи можливе лише внаслiдок соцiалiстичноi революцii. Історiя розсудила давню наукову суперечку – Масарикова батькiвщина вже зализала рани вiд проведеного над нею соцiалiстичного експерименту i вступила до Об’еднаноi Європи – Євросоюзу.

Масарик перший по-справжньому поставив перед свiтовою науковою i полiтичною громадськiстю «чеське питання» – не в розрiзi збереження (чи незбереження) чеськоi мови i культури, а як можливiсть i необхiднiсть створення чеськоi держави. Якими ж дрiмучими видаються твердження деяких наших сучасникiв, якi намагаються довести, що в сучасному (!) свiтi Украiна не може вижити як самостiйна держава. Щось подiбне Масарик переконливо спростовував ще багато десятирiч тому. І не лише теоретично, але й на практицi.

Боротьбу за самостiйнiсть свого народу вiн теоретично обгрунтовував, виходячи iз своеi фiлософii людини i, хоч це комусь може видатися навiть парадоксальним, з космополiтичних засад нацiональноi рiвноправностi i права так званих малих i поневолених народiв, що походить з цього, на повну незалежнiсть, що, на думку Масарика, е важливою передумовою справжнього поступу i демократизацii людства.

Масарикова боротьба за створення полiтичноi чеськоi нацii, здобуття державностi, як вiдомо, увiнчалася блискучим успiхом. Але не було в Чехii бiльшого ворога вузького нацiоналiзму та ксенофобii, нiж Масарик. Попри надзвичайно жорстку боротьбу, яку чехам доводилося сторiччями вести проти онiмечення, Масарик нiколи не виступав проти нiмецькоi культури як такоi. Вiн дослiджував фiлософськi погляди Гейне i вважав, що людина, яка змалечку збагатила себе скарбами не лише чеськоi, а й «якоiсь свiтовоi лiтератури» (зокрема нiмецькоi) буде кращим чехом, анiж людина, позбавлена цього. У 1899–1900 роках вiн активно виступив на захист несправедливо засудженого до смертi за звинуваченням у ритуальному вбивствi чеськоi дiвчинки еврея Леонарда Гiльснера. Переважна бiльшiсть еврейськоi громади в Чехii пiдтримувала нiмцiв у iхнiх намаганнях денацiоналiзувати чехiв, еврейський торговельний та промисловий капiтал жорстоко визискував iх – бiльшiсть чехiв вважала евреiв iсторичним ворогом. Сам Гiльснер, за визнанням Масарика, був «покидьком, за яким давно плакав кримiнал». І попри все це, Масарик знав, що «маца, замiшана на кровi християнських дiтей», – лише забобон, наклеп. Тому й кинувся в бiй. Цiкавою е його аргументацiя: «Я сам виростав у атмосферi забобонiв i ненавистi до евреiв. Мушу визнати, що на суто емоцiйному рiвнi я не змiг цiлком позбутися того упередження i досi. Тим бiльше (видiлення мое. – Авт.) я зобов’язаний стати на захист Гiльснера. Зрештою йдеться не лише про окрему людину, i навiть не лише про евреiв у цiлому. Я захищаю i чеський народ – антисемiтизм принижуе того, хто його виявляе».

Вiд 1891 року Масарик багато разiв обирався до iмперського i чеського земельного парламентiв, очолював невелику, але впливову Партiю реалiстiв, згодом Народну чеську партiю. У вiденському парламентi Масарик захищав не лише iнтереси власного народу – вiн активно протидiяв агресii австро-угорськоi влади проти пiвденних слов’ян, зокрема Сербii, опирався анексii Австрiею Боснii та Герцеговини. Саме завдяки Масариковi було викрито провокацiю австрiйських спецслужб, так звану «загребську справу», коли за звинуваченням у державнiй зрадi i шпигунствi було заарештовано 34 хорватськi i сербськi дiячi Австро-Угорщини. Напередоднi Першоi свiтовоi вiйни Масарик користувався таким авторитетом серед пiвденних слов’ян, що виступав посередником на сербсько-болгарських мiждержавних переговорах.




Вiйна Томаша-Гаррiга проти Франца-Йосифа


6 червня 1915 року, в день народження Яна Гуса, один утiкач iз рiдного краю, засуджений вдома до смертноi кари за державну зраду, офiцiйно оголосив у Женевi вiйну Австро-Угорськiй iмперii. Вiд iменi чеського i словацького народiв, якi вiд цього дня проголошувалися стороною, що воювала на боцi Антанти. Цим утiкачем був, звичайно ж, Масарик.

Уже десь року 1907-го, як згадував потiм президент Чехословаччини, вiн остаточно втратив вiру, що е хоч якась можливiсть перетворення Австро-Угорськоi монархii на федерацiю рiвноправних народiв, в якiй чехи могли б задовольнити своi нацiональнi iнтереси. Вiдтодi вiн робив ставку лише на знищення Дунайськоi монархii i здобуття чехами та словаками повноi незалежностi.

Пiсля початку вiйни Масарик побачив, як неохоче чеськi вояки йдуть на фронт, як пiдкреслюють свое категоричне небажання воювати проти братiв-слов’ян з Росii та Сербii. «Я вiдчував, що нашi вояки вже роблять те, що ми проголошували, до чого iх закликали, чого вчили перед вiйною», – згадував Масарик. «І я просто був зобов’язаний ризикувати життям, так само, як це робив перший-лiпший наш воячок, переходячи на бiк росiян чи сербiв, аби не захищати спорохнявiлу, ворожу йому iмперiю». Масарик i його учень Бенеш очолили антиавстрiйське пiдпiлля. А 17 грудня 1914 року Масарик, скориставшися своiм депутатським паспортом, виiхав до Італii.

Бiльшiсть чеських дiячiв, особливо правих, усi своi сподiвання на незалежнiсть покладали на братiв-слов’ян з Росii i чекали швидких перемог росiйськоi зброi над австрiйцями, вступу козакiв до Праги i вiдновлення Чеського королiвства на чолi з великим князем Нiколаем Нiколаевичем. Тим бiльше, що захiднi союзники на початку вiйни схилялися до думки, що Австро-Угорщину пiсля перемоги треба все ж зберегти – хай i в «обрiзаному виглядi». Масарик же ставився до Росii iз мiшаними почуттями. Вiн досконало володiв росiйською мовою, багато разiв бував у Росii, спiлкувався з Левом Толстим i Максимом Горьким. За рiк до вiйни нiмецькою мовою було опублiковано його велику книгу «Росiя та Європа». (Ця монографiя, до речi, була забороненою i в царськiй, i в радянськiй Росii, i вперше росiйськi читачi змогли з нею ознайомитися лише 2000 року, коли в Санкт-Петербурзi вийшов ii росiйський переклад). Вiддаючи данину слов’янським симпатiям до Росii i наголошуючи на ii величезному позитивному значеннi як на противазi пангерманiзму, Масарик, проте, цiлком переконливо стверджуе, що Росiя не була, не е i навряд чи стане найближчим iсторичним часом частиною Європи. Масарик чудово бачив вiдсталiсть Росii («Росiя е те, чим Європа була»), архаiчнiсть та недемократичнiсть ii державного ладу i суспiльного життя. Тому всi своi надii на звiльнення власного народу, на допомогу i пiдтримку в створеннi справдi демократичноi, сучасноi, европейськоi держави чехiв та словакiв вiн пов’язував лише iз захiдними союзниками – Британiею, Францiею та Сполученими Штатами.

Саме Масариковi вдалося переконати чи не всiх активiстiв чеськоi емiграцii в Швейцарii та Францii, що вони мають не тулитися до тих, хто iх «приймае» – iти в обiйми росiйських монархiстiв, а прямувати туди, де iх «нiхто не чекае» – боротися за визнання права на iснування майбутньоi чехословацькоi держави в Лондонi, Парижi та Вашингтонi. І Масарик та його послiдовники чудово впоралися з цим надскладним завданням – ще до закiнчення вiйни й Францiя, й Британiя визнали очолювану Масариком Чехословацьку Нацiональну Раду як тимчасовий уряд Чехословацькоi держави, якоi ще не було. Це був унiкальний факт у iсторii свiтовоi дипломатii – юридичне визнання не пiсля, а до фактичного виникнення держави. Величезне значення для цього мали три чинники: по-перше, агiтацiйно-роз’яснювальна дiяльнiсть чеських дiячiв, насамперед самого Масарика та Бенеша, у захiдних краiнах. По-друге, досконало органiзоване чеське пiдпiлля в Австро-Угорщинi – за словами Масарика, не пiзнiше нiж на четвертий день вiн мав повну iнформацiю про всi рiшення й хiд дискусii на засiданнях австро-угорськоi Ради мiнiстрiв. І передавав ту iнформацiю британцям (жив бо у Лондонi). І, нарештi, органiзацiя чеськословацьких легiонiв з числа австро-угорських воякiв, якi добровiльно перейшли на бiк Антанти. В Італii, у Францii i, перш за все, в Росii. Там, де була найбiльша кiлькiсть вiйськовополонених.

У травнi 1917 року Масарик прибув до Росii – саме там, коли було повалено царат, з’явилися умови для формування з окремих добровольчих полкiв з вiйськовополонених чехiв та словакiв цiлого корпусу. Пiд украiнським мiстом Зборовим чехословацький легiон завдав рiшучоi поразки австрiйцям – 3 тис. чехословакiв взяли в полон 62 офiцери та 3150 австрiйських воякiв, захопили 15 гармат та багато кулеметiв. День битви пiд Зборовим у Чехословаччинi вважався Днем армii (щось на кшталт радянського 23 лютого). Проводжав «своiх хлопцiв» на фронт Масарик.

З лiта 1917 року Масарик постiйно мешкав у Киевi – адже саме тут працювала Чехословацька нацiональна рада, неподалiк Киева дислокувалися чеськi легiони. Масарик часто виiздив до Москви та Петрограда. Так склалося, що йому довелося тричi бути наочним свiдком встановлення бiльшовицькоi влади – у Петроградi, в Москвi i в Киевi, коли його брали вiйська Муравйова.




Украiнцi, малороси чи русини?


Перебуваючи в Киевi, Масарик мав безпосереднi особистi контакти з Михайлом Грушевським, Симоном Петлюрою, Володимиром Винниченком.

На жаль, об’ективнi iнтереси, якi визначали зовнiшньополiтичну орiентацiю украiнських i чеських самостiйникiв, на той час вiдрiзнялися, бiльше того, були дiаметрально протилежними. Ворогом чехiв був пангерманiзм, який прагнув установити свое неподiльне панування на теренах Австро-Угорськоi iмперii. А союзником, i то дуже важливим, – Росiя. Створення ж незалежноi украiнськоi держави вимагало боротьби в першу чергу проти Росii. А цього Масарик не розумiв чи, радше, не хотiв розумiти. «Малороси, на мое переконання, – стверджував вiн в iнтерв’ю газетi «Утро России», опублiкованому 19 серпня 1917 року, – мають головного ворога в особi Нiмеччини. Я стежу за украiнським питанням, як воно розвиваеться в нiмецькiй полiтичнiй лiтературi, i там останнiм часом цiлком ясно та вiдверто кажуть про захоплення Украiни. Отож я думаю, що сильна Росiя – в iнтересах самих украiнцiв». Пiсля того як Украiнська Рада була визнана росiйським Тимчасовим урядом як крайова влада в Украiнi, передбачливi чехи вирiшили укласти договiр про статус чеськословацьких вiйськових формувань в Росii (а точнiше в Украiнi) з владою не лише петроградською, але й киiвською. Тодi й дiйшло до угоди, пiдписаноi Масариком та народним секретарем (мiнiстром) закордонних справ Украiнськоi Народноi Республiки Олександром Шульгiним. Йшлося про умови дислокацii, постачання, спiльну антинiмецьку боротьбу. Але насправдi для украiнцiв вiйна проти Нiмеччини, за великим рахунком, була чужою i непотрiбною, в той час як для чеськословацьких легiонерiв нищiвна поразка Берлiна i Вiдня була единою умовою здобуття власноi державностi, зрештою, просто повернення додому.

Свое ставлення до незалежностi Украiни Масарик сформулював задовго до Першоi свiтовоi – воно було негативним. Вiдокремлення Украiни могло, на його думку, iстотно послабити Росiю, яка виступала як головна протидiя нiмецькiй експансii на Сходi Європи. Водночас Масарик, на вiдмiну вiд переважноi бiльшостi чеських проросiйських полiтикiв, не повторював i не пiдтримував тверджень росiйських шовiнiстiв про «штучний» характер украiнськоi мови, про те, що украiнський рух iнспiровано нiмецьким та австро-угорським генштабами. «Малороси вiдрiзняються вiд великоросiв не лише дiалектом, але й умовами господарювання, землею, клiматом. Малорос мае iнший характер нiж великорос внаслiдок усього свого свiтогляду… Для малороса великоросiйська мова е зовсiм штучною», – писав вiн ще 1905 року. А 1908 року в австрiйському парламентi рiшуче пiдтримав депутатiв-украiнцiв, якi давали вiдсiч намаганням галицьких москвофiлiв Маркова та Глiбовицького запровадити росiйську як офiцiйну мову для «руського» населення Галичини.

1917 року Масарик уважав, що Украiна повинна отримати якнайширшу автономiю в складi Росii, але… в складi. Тому Масарик та його однодумцi вкрай негативно сприйняли IV Унiверсал Украiнськоi Центральноi Ради, який проголошував повну незалежнiсть нашоi краiни. Адже вiн практично збiгся в часi з Брестським миром – Украiна уклала не просто мир, а й вiйськово-полiтичний союз з нiмцями та австрiйцями – заклятими ворогами чехословакiв. В Украiнi над 50 тисячами легiонерiв, якi за австрiйськими законами були зрадниками батькiвщини, нависла смертельна небезпека. Саме тодi Масарик заявив про розiрвання договору з урядом УНР i домовився з бiльшовиками про вiльний вихiд легiону, проголошеного частиною французькоi армii, до Владивостока через Сибiр, а звiдти Тихим i Атлантичним океаном – до Францii.

Практично нiде в украiнських джерелах не згадуеться, що в той час, коли украiнськi хлопцi гинули пiд Крутами, намагаючися зупинити банди Муравйова, пiд Борисполем, Пирятином, Лохвицею стояли добре навченi, озброенi i дисциплiнованi вiйська – чехословацький корпус, який за чисельнiстю переважав як вiйсько УНР, так i бiльшовикiв. Їхне втручання в боротьбу могло б стати вирiшальним, i iсторiя могла б розвиватися iншим шляхом. Але не стало – Масарик декларував невтручання легiонерiв у внутрiшню боротьбу в Росii. Украiнськi самостiйники викликали в чехiв так само мало симпатii, як i бiльшовики, – i тi, й iншi пiдписали сепаратний мир з нiмцями. Втiм, чехословацькому корпусу все ж довелося схрестити зброю з бiльшовиками. Але сталося це вже не в Украiнi, а в Сибiру та Поволжi, i на кiлька мiсяцiв пiзнiше – у травнi 1918 року. Масарик же ще в березнi виiхав до Америки через Владивосток i Японiю.

Наступного разу Масарик зiштовхнувся з украiнською проблематикою десь через рiк – коли Чехословаччину було вже проголошено незалежною, а до ii складу включено Закарпатську Украiну. Пiдстави для цього були бiльш нiж сумнiвнi – Масарикова домовленiсть iз закарпатськими емiгрантами в Америцi – з нечисленною громадською органiзацiею Американська Руська Народна Рада, досягнута в Фiладельфii 25 жовтня 1918 року, напередоднi краху Австро-Угорщини. Захiдно-Украiнська Народна Республiка не визнала приеднання украiнського Закарпаття до чужоi держави. Але взимку й навеснi 1919 року, коли чеськi легiонери воювали за Закарпаття з червоними угорцями, галичани просто не могли прийти на допомогу своiм закарпатським братам – ЗУНР сама спливала кров’ю у боротьбi з польською агресiею i врештi впала пiд ударами пiлсудчикiв улiтку 1919 року. А Антанта за Сен-Жерменським та Трiанонським договорами остаточно визнала Закарпаття частиною Чехословаччини. Щоправда, з якнайширшою автономiею.

Президент Масарик 21 вересня 1921 року заявив в Ужгородi: «Полiтична автономiя Пiдкарпатськоi Русi забезпечена мирним договором та конституцiею». Але реально закарпатцi отримали ту «якнайширшу автономiю» лише через 17 рокiв, восени 1938-го, коли Масарик уже помер i сама перша Чехословацька республiка дихала на ладан. Увесь же перiод «мирного» розвитку довоенноi Чехословаччини закарпатцям автономiю лише обiцяли, обiцяли, обiцяли. Попри це Закарпаття перебувало в найкращому становищi порiвняно з iншими захiдноукраiнськими землями, захопленими Польщею та Румунiею. Та й з «суверенною» УРСР теж. Принаймнi у 1920–1930 роки це був единий украiнський регiон, в який чужинський уряд (Прага) вкладав бiльше коштiв, анiж отримував звiдти. Анi Варшавi, анi Бухаресту, анi, тим бiльше, Москвi щось подiбне навiть на думку не спадало.

Що ж стосуеться мовно-культурноi полiтики, то Масарик, за його власними словами, «рекомендував русинам запровадження малоруськоi мови до шкiл та установ», хоча й «не бачив причин, щоб прибiчники русофiльськоi орiентацii були обмеженi культурно». Вiдтак хоча «президент-визволитель» (офiцiйний титул Масарика) i не сприяв прямо нацiональнiй самоiдентифiкацii закарпатських русинiв як частини украiнськоi нацii, вiн принаймнi не чинив цьому перешкод.

І можна вважати, що пам’ятник, перший камiнь якого було закладено 10 липня 1927 року в Ужгородi, Томаш-Гаррiг Масарик заслужив.




Замiсть епiлогу


14 листопада 1918 року Народнi збори в Празi, якi складалися з представникiв 14 чеських i словацьких партiй, а також численних незалежних депутатiв одноголосно обрали Томаша-Гаррiга Масарика президентом Чехословацькоi республiки. І одностайнiсть ця була не проявом авторитаризму та однодумностi, а визнанням того величезного авторитету, який «некоронований король Чехii» мав серед свого народу.

Реально Масарик стояв на чолi держави до 1 квiтня 1934 року, коли його розбив важкий iнсульт, вiд якого вiн так i не оговтався. У груднi 1935 року 85-рiчний Масарик передав президентську «булаву» своему найулюбленiшому учню i послiдовнику Едуарду Бенешу, а 14 вересня 1937 року помер. Створенiй ним державi залишалося жити трохи бiльше року. Але закладений Масариком фундамент виявився настiльки потужним, що й нинi, пiсля багатьох десятирiч володарювання нацистiв i комунiстiв, Чехiя як одна з найуспiшнiших постсоцiалiстичних краiн повернулася до европейського дому. Вона спершу вступила до НАТО, а навеснi 2004-го стала повноправним членом Євросоюзу.




Юзеф Пiлсудський: Начальник, який створив собi державу



Jedzie, jedzie na kasztance,

Strzelca siwy strоj.

Hej, hej, Komendancie,

Drogi wodzu mоj!

Їде, iде на гнiдковi,

Вдяг стрiлецький стрiй.

Гей, гей, Коменданте,

Любий вождю мiй!

    Пiсня польських легiонерiв




Сибiрський засланець, засуджений за пiдготовку замаху на iмператора Александра ІІІ, i командир бригади в армii iмператора Франца-Йосифа І; помiщицький син, нащадок давнього шляхетського роду i головний редактор пiдпiльноi соцiалiстичноi газети; органiзатор пограбувань банкiв та поштових потягiв i почесний гiсть князiв Радзивiлiв у iхньому старовинному замку в Несвiжi; в’язень нiмецькоi тюрми i Перший маршал республiки; людина, яка кидала своiм супротивникам брутальнi, казарменнi звинувачення i автор романтичних вiршiв, справжнiх перлин поезii; дiяч, який нiколи не визнавав аксiоми «Полiтика – це мистецтво можливого», припускався божевiльних помилок в оцiнцi ситуацii, зазнавав нищiвних поразок, але водночас пiсля кожноi з них змiцнював свiй авторитет i здобував нових послiдовникiв; людина, яка за життя i нинi, коли минуло вiсiм десяткiв рокiв пiсля його смертi, викликае гарячу, зворушливу любов, i людина, яка за життя i нинi, через вiсiм десяткiв рокiв пiсля смертi, викликае дику, страшну ненависть. Все це – Юзеф-Клеменс Гiньятович-Кошьчеха-Пiлсудський, Комендант польських легiонiв, Начальник Польськоi Держави, яку вiн вiдродив пiсля 123 рокiв небуття.




Звiдки взявся цей упертий литвин?


Юзеф Пiлсудський народився 5 грудня 1867 року в селi Зулово на Вiленщинi в родинi збiднiлого помiщика з давнього роду, що мав великi заслуги перед Рiччю Посполитою. Бiлевичi (а саме таким було дiвоче прiзвище матерi майбутнього маршала) були родиною не менш знаною у Литвi, анiж Пiлсудськi. «Був у Жмудi (нинiшня Жемайтiя, етнографiчна область Литви. – Авт.) могутнiй рiд Бiлевичiв». Саме цими словами починаеться «Потоп», один з романiв славетноi трилогii Генрика Сенкевича, яка значить для полякiв не менше, анiж «Вiйна та мир» для росiян.

Перший з багатьох парадоксiв, якi супроводжували Юзефа Пiлсудського все життя i навiть пiсля смертi, полягае в тому, що майбутнiй реанiматор польськоi держави, власне не був… поляком. Так само, як i Адам Мiцкевич, вiн був литвином. Литвин – це не зовсiм литовець в нинiшньому розумiннi слова. Це – шляхтич литовського або бiлоруського походження з Великого князiвства Литовського, спершу самостiйного, а потiм об’еднаного з Королiвством Польським у едину Рiч Посполиту. Переважна бiльшiсть з них до XVIII столiття стала католиками i зпольщилася настiльки, що навiть не розумiла литовськоi мови, яка збереглася лише серед темних селян. Литвини розмовляли виключно польською (ну, i хiба ще латиною), не уявляли собi майбутнього своеi коханоi Литви iнакше, як спiльним iз Польщею, але все ж не були повною мiрою поляками.

Утiм, уся слава i материного, i батькового родiв лишалася у минулому, а майбутне виглядало однозначним – вся Литва, а також i бiльша частина Польщi, були складовими Росiйськоi iмперii. Пiсля поразки у Кримськiй вiйнi i скасування крiпацтва Росiя, здавалося, вийшла на шлях поступального розвитку i зростання своеi могутностi. Жоден з «реалiстiв» не мiг собi уявити, що могло б створити загрозу всевладдю росiян на батькiвщинi Пiлсудського.

На формування особистостi майбутнього диктатора Польщi вирiшальний вплив справили три чинники – його походження, загальна атмосфера, що склалася в Литвi пiсля поразки повстання 1863 року, i навчання в росiйськiй гiмназii. Пiлсудський був нащадком тих, пише польський iсторик Мейштович, хто протягом столiть нiс вiдповiдальнiсть за долю краiни. Нiс добре чи погано, вiв свою батькiвщину до перемог чи до поразок, але нiс цю вiдповiдальнiсть. І це почуття вiдповiдальностi складало стрижень його характеру. Воно було аж нiяк не удаваним i навiть не набутим. Це почуття було успадкованим, можна сказати вродженим.

Уже пiсля смертi Юзеф Пiлсудський здобув прiзвисько «останнiй польський шляхтич». Його зовнiшнiй вигляд, його погляди були типово старошляхетськими попри те, що в молодi роки вiн був соцiалiстом. Вибираючися в подорож, вiн завжди брав iз собою три томи «Потопу» i образок Богоматерi Остробрамськоi. Кардинал Каковський говорив про нього: «Пiлсудський – це типовий польський шляхтич. Щодо iснування Бога вiн мае серйознi сумнiви, а водночас до Богоматерi виявляе дуже палку симпатiю».

Лише за чотири роки до народження Юзефа нищiвноi поразки зазнало Сiчневе польсько-литовське повстання 1863 року. Бiльшiсть тогочасних аналiтикiв вважала, що ця поразка продемонструвала принципову неможливiсть звiльнення Польщi з-пiд росiйського панування. Царат жорстоко розправлявся з усiма залишками культурноi автономii на теренах колишньоi польсько-литовськоi держави, поступово, але дедалi сильнiше «закручував гайки». Отож дитинство та молодiсть Пiлсудського припали на часи репресiй, зневiри бiльшостi полякiв i литвинiв (якi не вiддiляли себе вiд перших) у самiй можливостi ефективноi боротьби проти царату. І люди почали якось пристосовуватися. Мрii про незалежнiсть своеi краiни i вiдродження польськоi величi залишалися романтичним пiдлiткам та небагатьом iдеалiстам. Тим бiльше, що саме кiнець XIX сторiччя став перiодом бурхливого промислового розвитку Польщi. Росiйська Польща (так зване Царство Польське, а пiзнiше просто «Привiслянський край») стала найбiльш iндустрiально розвинутим районом iмперii Романових. Зростання капiталiв було нерозривно пов’язано iз величезним iмперським ринком. Але для цього треба було дуже «щiльно» спiвпрацювати з росiйською адмiнiстрацiею. Вiдтак гордi нащадки шляхтичiв поступово виробляли два обличчя: одне – лояльних пiдданих Імперii, якi нiколи не виступлять проти будь-яких дiй влади, iнше – опозицiонерiв, але таких, як ми б зараз сказали, «кухонних», якi дозволяли собi вболiвати за долю уярмленоi батькiвщини тiльки у колi родини чи найближчих друзiв. І тiльки на словах. Дехто з них навiть виробив собi своерiдну захисну теорiю – мовляв, я збагачуюся чи роблю кар’еру в росiйськiй армii або на цивiльнiй службi, але не для себе, а для… добра Польщi. Героем часу став Станiслав Вокульський iз знакового роману Болеслава Пруса «Лялька». Вокульський, колишнiй повстанець 1863 року, iз червоними, навiки обмороженими у сибiрському засланнi руками, iз великим самозреченням наживае собi багатство на поставках для… росiйськоi армii. Бiдоласi гидко, звичайно, але що поробиш – це единий шлях до вiдродження Польщi. Тi ж, хто, як батьки Пiлсудського, залишався в повнiй опозицii до росiйськоi влади, виглядали смiшними i старомодними диваками.

Юзеф ходив до росiйськоi гiмназii. Шкiл з iншими мовами викладання тодi в Литвi просто не було. «Апухтiнська», як ii називали, школа не лише русифiкувала. Головною метою виховання було переконати дiтей в другосортностi польськоi мови та культури, довести iм, що життевий успiх можна осягнути лише на «общерусскiх» шляхах. Когось ця школа ламала i на цiле довге майбутне життя робила безхребетним конформiстом. Пiлсудський же щодня йшов до гiмназii як на бiй. Саме зi школи вiн винiс на все життя стiйку ненависть не тiльки до царя та його слуг, але й до Росii як такоi, до росiйськоi мови та культури, якi вiн, до речi, дуже добре знав.

Будучи ще гiмназистом-старшокласником вiн вирiшив присвятити все свое життя однiй-единiй метi – руйнуванню Росiйськоi iмперii. Не тiльки вiдродженню Польсько-Литовськоi держави, але й звiльненню вiд росiйського панування всiх поневолених iмперiею народiв. І на вiдмiну вiд багатьох, дуже багатьох романтичних юнакiв не занехаяв через кiлька рокiв своiх iдеалiв пiд тиском життевих обставин. До досягнення сформульованих ще в юностi цiлей вiн методично i уперто йшов усе свое довге життя.




Вiд Токiо до Магдебурга


У бiографii молодого Пiлсудського можна провести чимало аналогiй з життеписом iншоi непересiчноi фiгури ХХ столiття… Владiмiром Ульяновим (Ленiним). Так само, як i «вождя свiтового пролетарiату», Пiлсудського за участь у студентських заворушеннях було виключено з першого курсу унiверситету, до якого вiн уже бiльше нiколи не повернувся. Ленiна виключали з Казанського унiверситету, а Пiлсудського – з Харкiвського, росiянина – з юридичного факультету, а литвина – з медичного. Але обидва назавжди залишили свою альма матер у вiцi 18 рокiв. Та оскiльки Пiлсудський був на три роки старший вiд Ульянова, то сталося це на три роки ранiше – 1885 року. А вже через два роки Пiлсудського було засуджено за пiдготовку замаху на росiйського царя Александра III – саме за цей злочин було страчено старшого брата Ленiна – Александра. У випадку Пiлсудського суд не мав практично нiяких доказiв, вiдтак вiн, на вiдмiну вiд Ульянова-старшого, вiдбувся порiвняно легко – його «лише» вислали на 5 рокiв до Сибiру, до Кiренська та Тунки. На вiдмiну вiд Ульянова, який вiдправився цим же маршрутом за кiлька рокiв, Пiлсудський не отримував практично нiякоi матерiальноi пiдтримки з дому, отож заробляв собi на хлiб, навчаючи мiсцевих дiтей iноземних мов та математики. Свого войовничого норову «останнiй шляхтич» не зрадив i в Сибiру – з трьох рокiв заслання пiвроку вiн вiдсидiв у в’язницi – за органiзацiю кампанii непокори засланцiв царськiй адмiнiстрацii.

Пiсля повернення iз заслання 1890 року Пiлсудський став одним з найактивнiших дiячiв польського соцiалiстичного руху, а через кiлька рокiв одним з батькiв-засновникiв Польськоi соцiалiстичноi партii – ППС. Сталося це за рiк до того, як молодий Ленiн – тодi ще Ульянов – заснував перший зародок марксистськоi партii у Росii – Союз за визволення робiтничого класу. Незабаром колишнiй сибiрський засланець створив i став головним редактором пiдпiльноi соцiалiстичноi газети «Роботнiк», яка стала центральним органом ППС, «колективним агiтатором та органiзатором». Протягом двох десятирiч Пiлсудський був одним з лiдерiв польських соцiалiстiв. Його бiографи ще й досi ламають списи навколо питання – чи справдi вiн у молодi роки щиро перейнявся вченням Маркса i завданнями звiльнення працюючого люду вiд капiталiстичноi експлуатацii, а чи тiльки розглядав соцiалiстичний рух як своерiдного «коня», який мiг вивезти його до досягнення головноi мети – здобуття Польщею незалежностi i знищення Росiйськоi iмперii. Адже в тi десятирiччя практично всi несоцiалiстичнi партii у росiйськiй Польщi та Литвi стояли на угодовських позицiях i спiвробiтничали з царським урядом, сподiваючися лише за сприятливого збiгу обставин виторгувати у росiян якусь обмежену автономiю в рамках iмперii. Найпотужнiша i найвпливовiша з цих партiй – народовi демократи, ендеки – пiдтримувала iдею «об’еднання всiх польських земель пiд скiпетром Романових» i обстоювала приеднання до Росiйськоi iмперii австрiйськоi Галичини та нiмецькоi Познанi. Отож единою силою, що була готова не просто боротися проти Росii, а й боротися зi зброею в руках, були соцiалiсти. Втiм, i серед них едностi в цьому питаннi не було. Якщо ППС розглядала завдання соцiального та нацiонального визволення як рiвною мiрою важливi, то iнша партiя – Соцiал-демократiя Королiвства Польського та Литви (з ii лав згодом вийшли, зокрема, одна iз засновниць комунiстичного руху в Нiмеччинi Роза Люксембург та творець ВНК-ОДПУ-НКВС-КДБ «залiзний» Фелiкс Дзержинський) звинувачувала «пепесякiв» у нацiоналiзмi i близько до серця прийняла вiдоме твердження Маркса «Пролетарiат не мае вiтчизни».

На вiдмiну вiд Ленiна, Пiлсудський не цурався iндивiдуального терору (втiм, i бiльшовицький лiдер вiдкидав цей метод «революцiйноi боротьби» не з якихось етичних мiркувань, а вважаючи його неефективним). Ще у найпершi роки сторiччя пепеесiвцi здiйснили низку терористичних актiв проти представникiв царськоi адмiнiстрацii. У цьому iхнi методи боротьби цiлком збiгалися з методами росiйських соцiалiстiв-революцiонерiв – есерiв. Бойовики ППС грабували банки та поштовi потяги, передаючи здобутi кошти на «цiлi революцiйноi боротьби». Юзеф Пiлсудський зажив слави чудового органiзатора таких акцiй, так само, як трохи згодом його грузинський тезко – Іосiф Джугашвiлi.

Пiсля вибуху росiйсько-японськоi вiйни 1904 року Пiлсудський термiново вирушив до… Токiо. Виходячи зi староi мудростi iрландських незалежникiв «Труднощi для Англii – шанс для Ірландii», вiн вiдправився до Острiвноi iмперii з тим, щоб запропонувати японцям розгорнути скоординовану терористично-диверсiйну кампанiю в тилу росiйських вiйськ силами польських соцiалiстiв. Японський генеральний штаб вiдкинув план Пiлсудського як фантастичний. Проте iсторiя ця через деякий час стала вiдомою i змусила з огидою вiдвернутися вiд Пiлсудського деяких його прибiчникiв (так само, як не пiшло на користь репутацii Ленiна спiвробiтництво з нiмецьким Генштабом у роки Першоi свiтовоi).

1905 року в Росiйськiй iмперii почалася революцiя. Польща стала одним з районiв найактивнiших революцiйних боiв. Тут Пiлсудський почувався як риба у водi. Вiн створював бойовi органiзацii, закликав до загального повстання. А, проте, координувати своi дii iз росiйськими соцiалiстами – есдеками, есерами, бiльшовиками, меншовиками, вiдмовлявся навiдрiз. Нова революцiйна Росiя була для Пiлсудського таким самим ворогом, як i Росiя царська.

Саме така його непримиренна позицiя стала чи не головною причиною розколу його партii. За Пiлсудським пiшла тiльки меншiсть, яка утворила ППС-правицю або ж офiцiйно – ППС-фракцiю революцiйну.

Але як би там не було, революцiя зазнала поразки i мета – створення незалежноi Польщi, здаеться, вiдсунулася ще далi.

У когось iншого опустилися б руки. Але не в Пiлсудського. Вже 1907 року вiн приступае до створення в австрiйськiй Галичинi вiйськово-спортивних органiзацiй «Стшелец» (Стрiлець). До речi, украiнськi «гiмнастично-пожежнi» товариства «Сiч» та «Соколи» виникли в тiй самiй Галичинi саме на противагу (i пiд великим впливом) польським органiзацiям Пiлсудського. І хтозна, чи звалися б Украiнськi сiчовi стрiльцi саме «стрiльцями», якби на назвi «стшелец» не зупинився Пiлсудський.

Починаючи з 1908 року польський соцiалiст налагодив спiвпрацю з австрiйським Генштабом. Австрiйцi сподiвалися, що Пiлсудський напередоднi великоi вiйни з Росiею нейтралiзуе пропаганду народових демократiв з росiйськоi Польщi, якi прагнули «об’еднатися» з Галичиною у складi Росii, а пiсля вибуху вiйни допоможе перетворити запальних польських патрiотiв на гарматне м’ясо, яке покiрно вмиратиме за iнтереси Габсбургiв. Пiлсудський же розраховував, що австрiйцi не заважатимуть йому iдейно, технiчно та фiзично школити кадри для майбутнього польського вiйська, яке у великiй европейськiй вiйнi дiйсно буде вiдважно битися з росiянами, але не за iнтереси струхлявiлоi Дунайськоi iмперii, а за власну державу.

Цей альянс викликав тодi i викликае досi чимало застережень морального характеру. Як мiг такий патрiот, як Пiлсудський, спiвпрацювати з iсторичними ворогами своеi краiни, «пiти на службу» до тих, хто разом з росiянами та пруссаками за столiття перед тим знищив i роздiлив Рiч Посполиту? Та й iмператору Францу-Йосифу було якось непристойно зв’язуватися з соцiалiстом-терористом. Але полiтика – брудна рiч. І кожна з двох сторiн цинiчно намагалася використовувати iншу в своiх цiлях. Кому ж це вдалося краще? Вiдповiдь вiдома: Австро-Угорська iмперiя безславно i безповоротно розпалася у листопадi 1918-го. А Пiлсудському вдалося на руiнах трьох iмперiй вiдновити Польщу.

Велика вiйна, якоi так очiкував Пiлсудський, вибухнула у липнi 1914 року. І вiдразу ж вiн розвинув суперенергiйну дiяльнiсть. Як результат, незабаром Вiдень дозволив сформувати у складi австрiйськоi армii добровiльнi польськi легiони (i украiнськi, до речi, теж). Вiйськовозобов’язанi за власним вибором могли вступати до цих легiонiв добровольцями, або iти служити до звичайних «загальноавстрiйських» частин. Цiсар зовсiм не вiдкрив зелену вулицю полякам та украiнцям у iхнiх прагненнях створювати масовi нацiональнi формування. Згiдно з таемними розпорядженнями Вiдня мiсцева влада мала чинити все можливе, аби до Польського легiону та до Легiону Украiнських сiчових стрiльцiв не йшли представники «нижчих» верств населення – робiтнича та селянська молодь, якi мали б служити в австрiйських частинах. Легiони розглядали як «забавку» для нацiонально свiдомих молодих украiнцiв та полякiв, перш за все студентiв та гiмназистiв, якi б просто так помирати за цiсаря не пiшли, а могли б навiть бути джерелом якихось антиавстрiйських виступiв. Вiдтак нацiональнi легiони в австрiйського штабу були немовби пасинками – iм давали найгiрше озброення, ставили на найнебезпечнiшi мiсця в бою тощо. І хоча Пiлсудському вдалося «виторгувати» у австрiйцiв польського орла на кашкети своiх легiонерiв, на рукавах вони змушенi були носити жовто-чорну пов’язку – кольори Габсбургiв. День, коли Пiлсудський був змушений почепити таку пов’язку, став, за його власним спогадом, днем найбiльшого приниження в його життi. Пiлсудському не вдалося отримати загального командування над усiма польськими легiонами. Формально вiн командував лише Першою бригадою. Проте вiн був «коханим Комендантом» для всiх легiонерiв. І кожному з них передавалася непохитна вiра Пiлсудського, що легiонери проливають свою i чужу кров не заради чужого цiсаря, а за власну батькiвщину.

Легiони хоробро билися на фронтi. Паралельно з цим Пiлсудський створив з легiонерiв i цивiльних ПОВ – Польську вiйськову органiзацiю. Прикриттям перед австрiйцями для неi була диверсiйно-розвiдувальна дiяльнiсть в росiйському тилу. Насправдi ж «пеовяки» – елiта пiлсудчикiв, тi, кому Комендант беззастережно вiрив i перед ким не приховував, що в будь-який слушний момент вiн готовий повернути зброю i проти австрiйцiв. Коли визнае, що це буде в iнтересах Польщi. Через п’ятнадцять-двадцять рокiв бути пеовяком стало достатньою умовою, щоб майже автоматично увiйти до складу елiти Польщi. На вiдмiну вiд Ленiна i Сталiна, Пiлсудський i його спадкоемець Ридз-Смiгли «членiв партii з дореволюцiйним стажем» не розстрiлювали.

У 1916 роцi явне небажання Пiлсудського та легiонерiв тягати каштани з вогню для Франца-Йосифа та Вiльгельма II стало очевидним. Польськi легiони було роззброено i iнтерновано, а самого Пiлсудського ув’язнено в тюрмi нiмецького мiста Магдебург. Проте було вже пiзно. Пiлсудський встиг викувати кадри обстрiляних вiйськових-патрiотiв, об’еднаних в едину, хоч i таемну органiзацiю.




Диво «змартвихвстаня» i драма 1920-го


Украiнське «воскресiння» тiльки малою мiрою передае диво, закладене в польське слово «змартвихвстане». Понад сторiччя Польщi не було. Понад сторiччя поляки сподiвалися на ii вiдродження, а потiм i вiрити багато хто перестав. І в листопадi 1918-го, пiсля революцii в Нiмеччинi, пiсля краху Австро-Угорщини, Польща встала з мертвих.

Якби малий Юзеф помер немовлям або ж росiйський вояк-конвоiр застрелив сибiрського засланця, Польща, мабуть, усе ж вiдродилася б i вижила як держава. Бо це було спричинено багатьма геополiтичними, економiчними, соцiальними, нацiональними обставинами. А може й нi. Бо другого такого Пiлсудського, який би з такою упертiстю, послiдовнiстю, а головне, вiрою йшов до досягнення цiеi мети, не було.

За кiлька рокiв до Першоi свiтовоi великий польський письменник Стефан Жеромський вирiшив вiдвiдати Пiлсудського в курортному мiстечку Закопане. Жеромський довго його шукав i зрештою знайшов на околицi мiста в найбiднiшiй хатинi. Пiлсудський сидiв за столом в самих пiдштаниках (згодом з’ясувалося, що його единi штани настiльки подерлися, що вiн змушений був вiдiслати iх з сином хазяiна кравцевi у ремонт), пив свiй улюблений мiцний чай i розкладав пасьянс. «Не заважайте, я зараз», – сказав вiн Жеромському. За хвилину, закiнчивши перекладати карти, Пiлсудський засяяв i пояснив: «Я загадав – якщо пасьянс зiйдеться, я стану диктатором вiдродженоi Польщi. І вiн зiйшовся». Це було б дуже смiшно, якби Пiлсудський справдi через кiлька рокiв не став всевладним володарем держави, якоi тодi ще не було.

На Рiздво 1918 року у Варшавi ходив жарт: «Яка краiна найбiльша в Європi?» – «Польща. Бо вона не мае кордонiв нi на Сходi, нi на Заходi, нi на Пiвночi». В кожному жартi е частка жарту. Щойно виникнувши, польська держава вiдразу ж в’язалася в цiлу низку збройних конфлiктiв: з нiмцями – за Познань i Верхню Сiлезiю, з чехами – за Тешинську Сiлезiю, з украiнцями – за Львiв i всю Схiдну Галичину, з литовцями – за Вiльнюс, з бiльшовиками – за Волинь i Бiлорусь.

Історiя украiнсько-польськоi вiйни 1919 року достатньо вiдома. Украiнцi в цiй партii «грали бiлими» – на вiдмiну вiд польських легiонiв корпус Украiнських сiчових стрiльцiв австрiйськоi армii не було розпущено. І восени 1918 року лише украiнцi мали в Схiднiй Галичинi органiзовану вiйськову силу. Але використати цю перевагу повною мiрою ми не змогли. Героiзм i завзяття стрiльцiв та молодших старшин нiвелювалися нерiшучiстю та непослiдовнiстю вищого державного i вiйськового керiвництва ЗУНР. Коли справи на фронтi стали зовсiм кепськими, Євген Петрушевич отримав титул «диктатора Захiдноi Украiнськоi Народноi Республiки». Це було зроблено явно за прикладом сусiдiв-ворогiв – за кiлька мiсяцiв перед тим Юзеф Пiлсудський став «Тимчасовим начальником Держави Польськоi». «Диктатор» – це, мабуть, ще бiльш круто, анiж «начальник держави». Але ж якби залiзна воля до перемоги, твердiсть та стратегiчний талант визначалися тим, який титул носиш! Знову ж, спiввiдношення сил, мiжнародна ситуацiя i ще сотня об’ективних причин. Але хтозна, як би воно все закiнчилося, коли б галичани 1919 року мали вождя масштабу Пiлсудського.

Ще не вiдгримiли останнi залпи украiнсько-польськоi вiйни в Галичинi, а Перший маршал Польськоi Республiки вже думав про союз з… украiнцями. Нi, не з галичанами, а з надднiпрянцями.

Начальник вiдродженоi держави був переконаний тодi (i з цим переконанням помер через пiвтора десятки рокiв), що остаточне звiльнення Польщi вiд Росii можливе лише за умови, що вiльною буде й Украiна. «Польща, яку ми створили, затиснута мiж Нiмеччиною та Росiею, може iснувати лише за винятково сприятливоi iсторичноi кон’юнктури», – казав вiн незадовго до смертi.

Пiлсудський ще 1903 року уявляв собi майбутне звiльненоi вiд влади царя своеi батькiвщини як федерацiю Польщi, Литви та «Русi» (пiд якою вiн розумiв Украiну). 1919 року його «федералiстськi» плани були ще ширшими. Вiн уявляв собi тiсний союз усiх колишнiх европейських колонiй Росii – вiд Фiнляндii аж до Грузii. Звичайно ж, центральне мiсце у цьому союзi мала посiдати Польща. І Литва – мала батькiвщина Пiлсудського. Але вся конструкцiя в його очах втрачала сенс, якщо вiд росiйського панування не буде звiльнено Украiну. За 70 рокiв до Збiгнева Бжезинського Юзеф Пiлсудський стверджував, що Росiя перестане бути iмперiею i загрожувати безпецi сусiднiх краiн i цiлого свiту тiльки за умови, якщо з-пiд ii влади буде вирвано Украiну.

Наприкiнцi лiта – на початку осенi 1919 року Пiлсудський, можливо, врятував… Радянську владу. Всi збройнi конфлiкти – i з украiнцями, i з нiмцями, i з чехами, i з литовцями – було вже виграно або ж «спущено на гальмах». А над червоною Москвою нависла страшна загроза – наступ Добровольчоi армii Денiкiна. Польськi ж вiйська, якi через пiвроку самотужки на рiвних боролися iз Червоною армiею, безчинно спостерiгали за вирiшальною сутичкою з Бiлорусi i Волинi. І як не просили, молили, наказували, погрожували керiвники краiн Антанти (безвiльною марiонеткою яких за твердженнями комунiстичноi пропаганди нiбито був Пiлсудський), польськi «жолнежи» з мiсця не зрушили. Пiлсудський пiзнiше вiдверто писав, що у випадку перемоги бiлогвардiйцiв i реставрацii царськоi iмперii навiть не йшлося б про вiльнi Украiну та Балтiю. Та й Польща могла в лiпшому випадку розраховувати на «етнiчний кордон» (який згодом отримав назву лiнii Керзона i став реальнiстю пiсля Другоi свiтовоi), а то й бути змушеною до якоiсь «федерацii» з Росiею. Вiдтак маршал почекав, доки денiкiнцiв буде розгромлено i… виступив у похiд сам.

Тогочасний мiнiстр вiйськових справ i один iз найближчих соратникiв Пiлсудського генерал Соснковський вважав, що у сiчнi 1920 року «польсько-росiйська вiйна фактично вже була завершена, оскiльки мирнi умови, запропонованi росiянами, були кращi за тi, яких ми прагнули». Справдi, польський сейм тодi вирiшив обстоювати кордони, якi зрештою i роздiлили Польщу i Радянську Росiю у 1921 роцi i проiснували до 1939-го. А Ленiн, який будь-що прагнув мирноi передишки i перегрупування сил перед новим етапом Свiтовоi революцii, запропонував полякам «мiнi-Брест» – на додачу до тих земель, якi вони таки отримали, ще нинiшнi Хмельницьку, Мiнську та частину Житомирськоi областей. «А вiйсько наше було бiдне i краiна зруйнована, – продовжуе Соснковський. – Однак Пiлсудський пiшов на Украiну».

У вереснi 1919 року вiйська украiнськоi Директорii потрапили на Подiллi у так званий «трикутник смертi». Вони були затиснутi мiж червоними росiянами Ленiна та Троцького на Пiвнiчному Сходi, бiлими росiянами Денiкiна на Пiвденному Сходi та поляками на Заходi. Смерть заглядала в очi. І не лише людям – усiй щойно народженiй державi. Отож головний отаман Симон Петлюра просто мусив або ж згодитися на запропонований Пiлсудським союз, або фактично капiтулювати перед бiльшовиками, як зробили тодi чи через рiк-два Володимир Винниченко i Михайло Грушевський. Рiшення Петлюри виглядало вкрай болючим. Польська шляхта була iсторичним ворогом украiнського народу. Кривавилася свiжа рана ЗУНР – саме в цей час пiлсудчики розпинали украiнську Схiдну Галичину. Але все ж Петлюра згодився на мир i союз, визнавши украiнсько-польським кордоном майбутнiй кордон радянсько-польський. Слiд зазначити, що при цьому Пiлсудський отримував менше земель, анiж йому запропонував Ленiн, i на додачу ще й вiйну з величезною Росiею. Надднiпрянцi ж фактично кидали напризволяще в бiдi своiх братiв-галичан. Та Петлюра вирiшив використати останнiй шанс зберегти державу – у союзi з поляками. Спробував. Не судилося.

На свiтанку 25 квiтня 1920 року польськi i украiнськi вiйська перейшли в наступ по всьому украiнському фронту, а вже 6 травня практично без опору бiльшовицькi армii залишили Киiв. Голоси всiх тих, хто називав вiйну з Радянською Росiею шкiдливою авантюрою, замовкли. «Честь i слава верховному вождю нашоi армii», – змушений був проголосити у сеймi його голова, один з основних супротивникiв цiеi вiйни та взагалi Пiлсудського Войцех Трампчинський.

9 травня генерал Ридз-Смiгли приймав на Хрещатику «парад переможцiв-визволителiв». Скiльки захвату це викликало у полякiв тодi i пiзнiше! Лише один учасник того блискучого параду, ротмiстр Тадеуш Махальський, охарактеризував його як грубу полiтичну помилку: «Украiнський народ, що бачив у своiй столицi чужого генерала з польським вiйськом замiсть Петлюри на чолi власних вiйськ, не усвiдомлював цього акту як визволення, а швидше як рiзновид новоi окупацii. Отож украiнцi замiсть ентузiазму i радостi зберiгали понуре мовчання i замiсть того, щоб схопитися за зброю на захист отриманоi свободи, залишалися пасивними глядачами». Може саме тому ситуацiя змiнилася блискавично. Вже 26 травня радянськi вiйська перейшли в контрнаступ спершу в Украiнi, а тодi в Бiлорусi, а через два з половиною мiсяцi поляки втратили не лише Киiв, Мiнськ та Вiльнюс, а й побачили ворога за 13 кiлометрiв вiд Варшави. Над самим iснуванням вiдродженоi польськоi держави нависла смертельна небезпека. В окупованому Бiлостоцi було створено Польський революцiйний комiтет – зародок уряду Радянськоi Польщi, а командувач Захiдним фронтом Тухачевський вiдверто заявив у наказi своiм вiйськам, що вони «через труп бiлопанськоi Польщi понесуть на своiх багнетах вогонь Свiтовоi революцii на Захiд Європи». У польському таборi панувала панiка. Багато хто тiкав з Варшави на захiд, сейм намагався домовитися з бiльшовиками про мир чи перемир’я на будь-яких умовах. Але тепер уже в Москвi не хотiли миру. Здавалося, що лiквiдацiя польськоi держави i приеднання Польщi до «братськоi сiм’i радянських республiк» – справа кiлькох тижнiв.

І тут сталося «диво на Вiслi». У серпневiй битвi пiд Варшавою радянськi вiйська зазнали нищiвноi поразки i змушенi були вiдступити. Звичайно ж, головною причиною «дива» став патрiотичний пiдйом польського народу. Лише за липень 1920 року до Вiйська Польського зголосилося пiти понад 150 тисяч добровольцiв. Проте мiф, створений пiлсудчиками i самим Пiлсудським, стверджуе, що виграв цю «битву за Польщу» вiн i тiльки вiн. Польськi iсторики вже цiлком документально довели, що план битви розробляв не стiльки Пiлсудський, скiльки генерали Розвадовський i Соснковський та французький радник Вейган. А пiд час вирiшальних боiв загальне командування польськими вiйськами здiйснював зовсiм не Пiлсудський, а той же Розвадовський, Галлер та Сiкорський. Напередоднi польського контрнаступу Пiлсудський вирiшив особисто очолити ударну групу, яка мала завдати контрудару по армiях Тухачевського з пiвдня, з-за рiчки Вепш. Але по цих вiйськах у свою чергу вдарила Перша кiнна армiя Будьонного, i вплинути на результат битви пiд Варшавою угруповання на чолi з Пiлсудським просто… не встигло. Тухачевського було розгромлено без них. Це чи не единий випадок у новiтнiй вiйськовiй iсторii, коли у вирiшальний момент верховний головнокомандувач фактично добровiльно вiдмовився вiд цього командування для того, щоб очолити якусь частину вiйськ, яка, до того ж, як з’ясувалося, дiяла на другорядному напрямку.

І втiм, без Пiлсудського не було б перемоги пiд Варшавою, хоча б тому, що не було б самоi… Варшавськоi битви. На початку серпня багато хто з вищого вiйськового i цивiльного керiвництва краiни вважав, що слiд без бою залишити Варшаву i вiдступати на Захiд до колишньоi прусськоi Польщi, кордони якоi бiльшовики нiбито не зважаться перейти. Авторитетний генерал Ройя вимагав вiд уряду змiстити Пiлсудського, випустити з в’язниць польських комунiстiв i намагатися через них домовитися з Москвою. Про що? Про умови капiтуляцii? Тiльки залiзна воля i авторитет Пiлсудського вберегли все вiд розпаду.

Потiм були ще перемоги над бiльшовиками на Нiманi. Але 18 жовтня варшавський сейм уклав перемир’я з Москвою, а 18 березня 1921 року i мирний договiр у Ризi. Те, що мир, якого якомога скорiше прагнули i Москва, i Варшава, було укладено лише через 5 мiсяцiв, викликано перш за все протидiею Пiлсудського. За свiдченнями одного з його соратникiв Медзiнського, вiн «ще шукав можливостi продовження вiйни далi, вже не стiльки для короткостроковоi польськоi оборонноi полiтики, скiльки для реалiзацii договору з Петлюрою i звiльнення вiд бiльшовицькоi влади земель надднiпрянськоi Украiни». Але вся Польща об’едналася проти нього. Краiна була змучена шестирiчною вiйною, федералiстськi плани Пiлсудського видавалися химерою, а польська мирна делегацiя, складена з його полiтичних противникiв, докладала всiх зусиль, щоб нову лiнiю кордону було проведено не надто далеко на сходi – у сеймi просто не хотiли, щоб пiдданими Польщi стало забагато украiнцiв та бiлорусiв. Головною ж умовою радянськоi делегацii була вiдмова полякiв вiд пiдтримки незалежностi Украiни. Пiсля того як польська делегацiя згодилася з цим, проблем практично не було.

Варшавська влада розiрвала договiр з Петлюрою. Проте Пiлсудський усе ще не хотiв визнати своеi поразки. Вже пiсля перемир’я 12 польських кавалерiйських полкiв здiйснили рейд на Коростень, з тим, щоб допомогти трьом петлюрiвським дивiзiям пiд проводом Омеляновича-Павленка закрiпитися на Подiллi. Всiляко пiдтримували пiлсудчики i похiд вiйськ Тютюнника на Радянську Украiну в жовтнi 1921 року. Настiльки, що Рада Мiнiстрiв навiть намагалася розпустити «Двуйку» – другий вiддiл Генштабу, який займався розвiдкою та контррозвiдкою – за дii, «спрямованi проти мирноi полiтики держави».

Проте обидва цi походи закiнчилися повними поразками. Той, хто змiг пробитися назад на польську територiю, був iнтернований. 15 травня 1921 року Пiлсудський з’явився в таборi для iнтернованих украiнських старшин у Щипьорнi, вiддав честь вишикуваним перед ним у двi шеренги офiцерам i сказав: «Панове, вибачте менi. Я вас дуже перепрошую».

Пiлсудський завжди був переконаний, що вiйну 1920 року не було доведено до логiчного кiнця. Через мiсяць пiсля перемир’я вiн сказав лiдеровi незалежницького руху кримських татар Каферу Сеiдахмету Кiрiмеру, якого приймав у своему палацi Бельведерi: «Доки численнi народи залишаються пiд росiйським ярмом, доти ми не можемо дивитися у майбутне спокiйно». А через 15 рокiв, за мiсяць до смертi звiрявся своему ад’ютантовi: «Я програв свое життя. Менi не вдалося створити вiльну вiд росiян Украiну».

Ще одним болючим розчаруванням для Пiлсудського стало категоричне небажання його землякiв-литовцiв увiйти хоч у якусь федерацiю чи конфедерацiю з Польщею. Бiльше того, 1920 року литовськi вiйська воювали проти полякiв у союзi з бiльшовиками. Генерал Люц’ян Желiговський, такий самий литвин, як i Пiлсудський, восени 1920 року формально вийшовши з польськоi служби, захопив зi своiми «добровольцями» Вiльнюс i Вiленщину, бiльшiсть населення яких складали спольщенi литвини. Було створено квазiдержавне утворення – «Центральну Литву» (щось на кшталт «Молдавськоi» Приднiстровськоi республiки). Два роки Пiлсудський умовляв литовцiв повернутися в «обiйми польського брата» i отримати назад свою старовинну столицю взамiн за «союз». Але литовцi нiяк не згоджувалися з втратою незалежностi. Тодi Вiленщину було приеднано до Польщi, у складi якоi вона й перебувала до 1939 року, а «невдячнi брати» – литовцi стали для пiлсудчикiв чи не страшнiшим ворогом, нiж росiяни разом з нiмцями.

Може, це все й стало основною причиною того, що у 1923 роцi Пiлсудський зрiкся всiх державних посад i влади та вiдправився у добровiльне заслання в мiстечко Сулеювек пiд Варшавою.




Санацiя та пацифiкацiя


Пiсля дводенних боiв у Варшавi 12–13 травня 1926 року пiлсудчики зламали опiр вiйськ, що залишалися вiрними законному демократичному урядовi, i привели до влади свого вождя та кумира. Режим всевладдя Пiлсудського iснував у Польщi до самоi його смертi у 1935 роцi, а фактично навiть довше, позаяк аж до чорного вересня 1939-го всю повноту влади в краiнi зберiгали пiлсудчики. «Пiлсудський iде з демократiею i демократiя приходить з Пiлсудським», – стверджували прибiчники Коменданта. Це, звичайно, абсолютно не вiдповiдало дiйсностi. Створений пiд демократичними гаслами санацii (оздоровлення) суспiльства, боротьби з корупцiею та захисту прав знедолених верств населення режим насправдi нiчого спiльного з демократiею не мав.

З дев’яти рокiв своеi практично необмеженоi влади Пiлсудський лише 25 мiсяцiв був прем’ером, принципово не бажав боротися за президентство. Бiльше того, Перший маршал республiки у 1928 роцi вiдмовився i вiд прем’ерства, формально залишився тiльки… генеральним iнспектором збройних сил. Якщо спершу якiсь демократичнi умовностi зберiгалися, то 1930 року було розiгнано сейм i проведено масовi арешти всiх полiтичних опонентiв Пiлсудського. Втiм, арешти почалися ще ранiше. Так, вiдразу пiсля Травневого заколоту 1926 року (перепрошую, революцii) за сфабрикованими звинуваченнями у фiнансових махiнацiях було заарештовано генерала Розвадовського, який, нагадаемо, командував польськими вiйськами пiд Варшавою у 1920 роцi. Через пiвроку генерал вийшов iз в’язницi, але незабаром помер при загадкових обставинах. Подейкують, що його отруiли. Але розслiдування так нiхто нiколи i не проводив. Пiдживлювала цi чутки та дрiб’язкова послiдовнiсть, з якою Пiлсудський знищував (принаймнi полiтично) усiх тих, хто мiг суперничати з ним у популярностi, претендував на лiдерство в польському нацiонал-патрiотичному таборi. Пiлсудський дуже любив легенду про себе як про батька незалежностi i единого творця держави i робив усе, щоб розбудувати i закрiпити ту легенду. Вiн намагався поставити себе вище за будь-якi державнi посади, не кажучи вже про полiтичнi партii, стати таким собi Батьком, чи навiть Дiдом нацii. Не випадково, що прiзвисько Дзядек, Дiдусь дуже часто вживалося на сторiнках проурядовоi преси i Пiлсудський нiчого проти такоi фамiльярностi не мав.

Створений Пiлсудським санацiйний режим з позицiй сьогодення не може викликати жодного захвату. Фактично всю владу було зосереджено в руках одного-единого клану – колишнiх легiонерiв та пеовякiв. За екзальтованою патрiотичною риторикою пiлсудчикiв у багатьох випадках крилася кричуща некомпетентнiсть, а дуже часто i корупцiя, пiд гаслами боротьби з якою вони прийшли до влади.

Пiлсудський, за його власними словами, абсолютно не розумiвся на економiцi i намагався не втручатися в цi питання. Тому полiтику пiлсудчикiв у цiй сферi важко назвати ефективною. Досить зауважити, що аж до кiнця iснування Другоi польськоi республiки у 1939 роцi так i не було досягнуто рiвня промислового виробництва, який iснував на цих землях у 1913 роцi.

Проте найбiльшi iсторичнi претензii украiнцi можуть пред’явити Пiлсудському за його нацiональну полiтику. Однiею з пiдвалин санацii була так звана пацифiкацiя (умиротворення) нацiональних околиць, перш за все украiнських земель. Мабуть, немае потреби переповiдати широко вiдомi факти переслiдування та утискiв польською владою украiнськоi культури, громадськоi активностi, навiть православноi церкви. Зауважимо тiльки, що крилатий вираз «Чоботи найкраще чистити украiнською кров’ю» належить не Юзефовi Пiлсудському, а одному з пiлсудчикiв, який на практицi реалiзовував полiтику пацифiкацii свого «коханого вождя». Залишаеться лише загадкою, як Пiлсудський мiг розраховувати на якусь спiвпрацю з украiнцями (хай не галичанами, а надднiпрянцями) у майбутньому. Чи вiн тодi вже не сподiвався на реалiзацiю своiх федералiстських планiв?

Загалом, складаеться враження, що все чи майже все, що було в Польщi доброго з кiнця 20-х до кiнця 30-х рокiв минулого столiття, iснувало i творилося не завдяки, а всупереч правлячому режимовi.

Щоправда, слiд зауважити, що в останнi роки свого життя Пiлсудський багато хворiв, дуже постарiв i не завжди був здатний займатися державними справами. Отож важко сказати, що було iнiцiативою самого Дзядека, а що творили пiлсудчики вiд його iменi. «Ця людина е абсолютно божевiльною, – жалiвся своему ад’ютантовi у 1934 роцi «головний пiлсудчик» генерал Едвард Ридз-Смiгли. – Рано чи пiзно це вийде на яв i тодi нас усiх спитають, а чому ви мовчали?» Водночас й сам Пiлсудський не вважав своiх наступникiв гiдними високоi мiсii. Прем’ер Єнджеевич у травнi 1934 року розмовляв з Маршалом. Вiн запам’ятав, як «з-пiд густих, настовбурчених брiв дивилися на мене очi, змученi турботою чи неспокоем, очi людини страждаючоi i пригнiченоi. До кiнця життя я не забуду виразу цього зболiлого i змученого обличчя. Пiсля довгого мовчання я почув пошепки сказанi слова: “Ох, цi моi генерали. Що зроблять вони з Польщею пiсля моеi смертi”».




Життя пiсля смертi


Юзеф Пiлсудський помер 25 травня 1935 року. І Польща пережила тодi шок, який можна порiвняти лише iз шоком, якого зазнала Радянська Росiя на 11 рокiв ранiше, коли помер Ленiн.

Спадкоемцем Пiлсудського на посадi генерального iнспектора польських збройних сил, а фактично диктатором Польщi став Ридз-Смiгли.

А ще через чотири роки, у вереснi 1939-го, вся споруда, яку з такою упертiстю та стараннiстю зводив Пiлсудський, завалилася. Протягом кiлькох тижнiв Гiтлер та Сталiн розгромили виплекану Дзядеком армiю i подiлили його державу.

Проте фундамент виявився надзвичайно мiцним. Польща Пiлсудського була далеко не взiрцевим суспiльством. Та переконанiсть в абсолютнiй цiнностi власноi незалежноi держави увiйшла в кров переважноi бiльшостi полякiв саме за два десятирiччя iснування «мiжвоенноi», як кажуть нашi захiднi сусiди, Польщi. І пiдважити цю переконанiсть не змогли анi п’ять з половиною рокiв нацистськоi окупацii, анi 45 рокiв правлiння залежного вiд Москви режиму польських комунiстiв. Чи справдi «змартвихвстане» Польщi у 1918 роцi – в першу чергу заслуга Пiлсудського? Однозначноi вiдповiдi на це питання не може дати нiхто. Але, зрештою, нинi це вже не так i важливо. Пiлсудський нерозривно пов’язав свое iм’я у свiдомостi бiльшостi полякiв з вiдбудовою незалежностi, зi створенням польськоi держави. Вiн вчасно народився, вчасно дiяв – Польща на початку ХХ сторiччя потребувала саме такого дiяча – i навiть вчасно помер – доживши до 1939 року, Маршал мав би потiм чималi клопоти зi своiм посмертним iмiджем. «Пiлсудський здобув собi таку славу, яка у Польщi напевно вже не випаде нiкому протягом наступноi пари столiть», – стверджуе полiтолог та iсторик Мечислав Прушинський. Згодимося.




Карл Маннергейм: Маршал, який перемiг Сталiна






Улiтку 1987 року ми з друзями вiдправилися шлюпками в похiд по шхерах Ладозького озера. Пiвнiчна природа була сповнена величi та якоiсь похмуроi краси. Важко навiть було збагнути, яке, власне, «тисячолiття надворi». Здавалося, що з черговоi протоки ось-ось випливе корабель iз рудими засмаглими вiкiнгами в рогатих шоломах чи човен з бiлявими фiнами у домотканих сорочках. Враження посилювала повна вiдсутнiсть людей. Вже за кiлька кiлометрiв вiд мiста Сортавали не можна було зустрiти живоi душi. Кожний острiв був безлюдним. Та на кожному з них можна було знайти слiди життя – старезну яблуню з покрученими вiтами, напiвзатоплену дренажну канаву, каменi з фундаментiв зруйнованих будинкiв… Лише черепа та людських кiсток десь у травi бракувало для того, щоб здалося, що ходиш по руiнах середньовiчного городища, сплюндрованого хижою чужинською ордою. Сплюндрованого жорстоко, дощенту, так, щоб i слiду не лишилося по його мешканцях. Утiм, чому здалося? Власне, все так i було…

Ранньою весною за якихось п’ять десяткiв рокiв перед нашою поiздкою люди, що споконвiку жили на цих островах, змушенi були втiкати свiт за очi, покинувши своi домiвки. Лiченi старики, що вирiшили залишитися пiд чужинською владою, прожили у своiх хуторах не бiльше двох тижнiв – усiх iх було депортовано на пiвнiч Сибiру i жоден (!) з них нiколи не повернувся анi до рiдних згарищ, анi до своiх дiтей, що втекли на захiд. «Визволителi» так нiколи i не змогли «перетравити» болотянi землi на холодному краю землi. На кiлькох десятках островiв просто неможливо було створити колгосп – не було i немае таких човнiв, щоб возити з острова на острiв трактор «Беларусь» чи комбайн «Дон». Отож усi покинутi хутори було безжально i методично зруйновано.

Пiсля Радянсько-фiнськоi вiйни 1939/40 року Фiнляндiя втратила територiю, де проживало 15 вiдсоткiв населення, «фiнський Сочi» – Сортавалу, мiсто, де влiтку часом можна навiть загоряти, найродючiшi своi землi, якi у росiян було визнано взагалi «непридатними для сiльського господарства»…

Проте у кривавiй, страшнiй, здавалося, безнадiйнiй вiйнi фiни вiдстояли найдорожче – свою незалежну державу. Фiнляндiя так нiколи i не стала анi «радянською», анi «народною» республiкою, нi складовою частиною, нi сателiтом СРСР. Енкаведисти так i не змогли провести масових депортацiй «контрреволюцiйних i антирадянськи налаштованих елементiв» з цiеi краiни, нiхто нiколи не заганяв у колгоспи хуторян Похьойс-Карьяли чи Кескi-Суомi, секретарi парткомiв не розпинали кращих представникiв iнтелiгенцii за «нацiоналiстичнi ухили в творчостi», а роботяги Гельсiнки не втрачали поволi людськоi подоби пiд впливом загального свинства радянського життя.

Усiм цим фiни величезною мiрою завдячують графу Карлу-Густафу-Емiлю фон Маннергейму, маршалу та головнокомандувачу, регенту держави та президенту республiки, людинi, яка двiчi врятувала цю краiну вiд червоного потопу, що мав би повнiстю залити ii.




Шлях космополiта


Бiльшiсть з iсторичних дiячiв визначае сенс свого життя ще в раннiй юностi i неухильно прямуе до раз i назавжди визначеноi мети. А Карл Маннергейм знайшов свое призначення 50-рiчним. Потрiбна була iсторична гроза у виглядi двох росiйських революцiй 1917 року i кiлька тижнiв непростих роздумiв та сумнiвiв, щоб генерал-лейтенант армii Нiколая II написав заяву про вихiд з росiйськоi служби i вирушив з Одеси на землю батькiв, де вiн не жив 30 рокiв, – створювати i захищати демократичну Фiнляндiю.

Досi точно не встановлено, в якому з маеткiв свого батька – Лоухiсаарi чи Вiльнесi – народився майбутнiй маршал. Але достеменно вiдомо, що сталося це 4 червня 1867 року i вiн був третьою дитиною одного з найродовитiших аристократiв Фiнляндii графа Карла-Роберта фон Маннергейма та його дружини Гелени, уродженоi фон Юлiн.

Пращури Маннергейма прибули до Швецii, яка володiла тодi Фiнляндiею, у XVII сторiччi з Нiдерландiв. Прадiд Карл-Ерiк був лiдером Аньяльськоi лiги, яка боролася проти шведського короля Густава III; 1795 року засуджений до страти i лише завдяки королiвському помилуванню зберiг життя; 1809 року, коли росiяни захопили Фiнляндiю, очолив делегацiю станiв новоствореного Великого князiвства, яка домовлялася з росiйським царем Александром I про статус краiни у складi iмперii Романових. Дiд Карл-Густаф-Емiль (на честь якого i було названо нашого героя) був головою Вищого апеляцiйного суду Фiнляндii i вченим-бiологом, а батько – вiдомим поетом, письменником i пiдприемцем. Бiзнесова дiяльнiсть графа виявилася цiлком невдалою, вiн збанкрутував i виiхав до Парижа, де провiв останнi роки життя в колi богеми. Батькову нерухомiсть було розпродано, i мати з дiтьми змушена була жити в маетку своеi мачухи. Коли Карлу-Густафу-Емiлю було чотирнадцять рокiв, його мати померла, батька, який прожив ще 33 роки, вiн так нiколи бiльше i не побачив, i його освiтою та вихованням зайнявся брат покiйноi матерi Альберт фон Юлiн.

І батькова, i материна родини належали до шведськоi аристократii Фiнляндii, iхньою рiдною мовою була шведська. Шведи захопили краiну ще в XII сторiччi, i на початок XIX вiку фiнську мову було практично витiснено з усiх сфер культурного життя – нею розмовляли лише селяни, якi, втiм, складали 80 вiдсоткiв населення краiни. Не випадково, що першим пунктом вимог (чи побажань) громадян Фiнляндii, якi Маннергейм-прадiд привiз до росiйського iмператора, було затвердження шведськоi як единоi мови адмiнiстрацii i суду в новоствореному Великому князiвствi. Нацiональне фiнське вiдродження почалося лише в серединi XIX сторiччя, i першою реакцiею на це з боку шведськоi громади став випрошений в росiйського царя указ 1850 року, який забороняв видання книг фiнською мовою. Лише за рiк до народження майбутнього героя Зимовоi вiйни, у 1866 роцi, фiнськiй громадi вдалося запровадити у початкових сiльських школах викладання фiнською мовою нарiвнi зi шведською.

Нинi фiнськi патрiоти намагаються довести, що родини Маннергеймiв та Юлiнiв були двомовними, користувалися нарiвнi шведською i фiнською, проте це виглядае доволi сумнiвним. Принаймнi 1918 року, коли Маннергейм повернувся до Фiнляндii, вiн мав величезнi труднощi в спiлкуваннi фiнською та й потiм, до самоi смертi, розмовляв першою державною мовою краiни з дуже помiтним акцентом, припускаючися багатьох помилок.

Як би там не було, середню освiту Маннергейм здобував шведською – i в Гельсiнському приватлiцеi (1874–1880), i в гiмназii в Гамiнi (1881–1882), i в Гамiнському кадетському корпусi (1882–1886). З кадетського корпусу майбутнього маршала було з ганьбою виключено за численнi порушення дисциплiни. Лише наступного року вiн екстерном склав випускнi iспити у Гельсiнському приватлiцеi i, отримавши атестат про середню освiту, зробив другу спробу вiйськовоi кар’ери. Хоча ще 1878 року в складi росiйськоi армii було створено окремi збройнi сили автономноi Фiнляндii, молодий аристократ не горiв бажанням служити в цьому провiнцiйному корпусi. 1887 року двадцятирiчний Маннергейм вступив до одного з найпривiлейованiших юнкерських училищ Росii – Миколаiвського кавалерiйського в Санкт-Петербурзi. Так розпочалася його тридцятирiчна вiйськова служба в iмперськiй армii.

У Санкт-Петербурзi юнкер вже не бешкетував i через два роки з вiдзнакою закiнчив училище, отримавши звання корнета. Прослуживши два роки в Польщi, Маннергейм 1891 року повернувся до Петербурга i став корнетом Лейб-гвардii Їi Імператорськоi Величностi Кiнногвардiйського полку – одного з найпривiлейованiших полкiв росiйськоi гвардii. Наступного року вiн одружився з Анастасiею, дочкою генерал-майора вiд кавалерii Нiколая Арапова i мав з нею двох дочок – Анастасiю та Софiю. Аристократичне походження та вдалий шлюб сприяли блискучiй кар’ерi гвардiйського кавалериста, натомiсть стримував ii брак коштiв – золота гвардiйська молодь, як правило, жила набагато «ширше», анiж це дозволяла порiвняно скромна платня молодшого офiцера. Маннергейм же з Фiнляндii нiякоi матерiальноi пiдтримки не отримував. Хоча, звичайно, вирiшальну роль у кар’ерi вiдiграли його особистi якостi – розум, лiдерськi здiбностi та вiдвага на полi бою. Гвардii поручик Маннергейм стояв у почесному караулi пiд час коронацii останнього росiйського царя Нiколая II. А восени 1905 року за особливу мужнiсть, проявлену у битвах з японцями пiд Сандепу, Інкоу та Мукденом, спецiальним указом iмператора йому було достроково присвоено звання полковника.

1906 року французький вчений Поль Пелло звернувся до росiйського та китайського урядiв за дозволом провести комплексну наукову археологiчно-етнографiчно-бiологiчну експедицiю з Ташкента до Пекiна – дослiдити Захiдний (росiйський) та Схiдний (китайський) Туркестан. Росiйський уряд поставив умовою участь у експедицii росiйського «вченого», яким став полковник Маннергейм. Його кандидатуру пiдiбрав особисто начальник Генштабу Палiцин. Маннергейм «подав у вiдставку» i навiть спецiально з’iздив до Фiнляндii, щоб отримати замiсть загальноросiйського фiнляндський паспорт.

Кiнна експедицiя тривала понад два роки i зiбрала величезну кiлькiсть рiзноманiтних наукових матерiалiв. Здобув славу етнографа та географа також i Маннергейм, який зробив за час експедицii понад 1300 фотографiй. 1200 зiбраних ним експонатiв матерiальноi культури сартiв, киргизiв, уйгурiв та тибетцiв склали спецiальну експозицiю в Нацiональному музеi Гельсiнки. Справжнiм же пiдсумком його «науковоi» роботи був секретний меморандум, де полковник обгрунтовував необхiднiсть та можливiсть завоювання i включення до складу Росiйськоi iмперii двох китайських провiнцiй – Сiнцзяну та Ганьсу.

З 1913 року генерал-майор Маннергейм командував у Варшавi Окремою гвардiйською кавалерiйською бригадою, що складалася з лейб-гвардii Уланського Їi Імператорськоi Величностi полка i лейб-гвардii Гродненського гусарського полка.

Пiд час Першоi свiтовоi вiйни бравий кавалерiйський генерал послiдовно командуе бригадою, дивiзiею, оперативною групою з двох росiйських та трьох румунських дивiзiй, а з лiта 1917 року – кавалерiйським корпусом на Румунському фронтi. Саме тодi вiн отримав звання генерал-лейтенанта, а ще перед цим – повний набiр найвищих росiйських вiйськових орденiв за особисту вiдвагу та вдале керування вiйськами. Генерал, що дотримувався правих поглядiв, украй негативно сприйняв крах росiйськоi монархii i «революцiонiзацiю» армii. Його неприязнь до соцiалiстiв з Тимчасового уряду була взаемною, i 20 вересня 1917 року бойового генерала було знято з командування корпусом i вiдправлено у резерв штабу Одеського вiйськового округу. Попри те, що Маннергейм сам написав заяву про це, пославшися на поганий стан здоров’я, в наказi про його переведення вiдзначалося, що «Маннергейм недостатньо розумiе суть демократичних перетворень, якi вiдбуваються в Росii, а його ставлення до вiйськових комiсарiв Тимчасового уряду е неприпустимим».

Осiннi мiсяцi 1917 року, бездiяльно проведенi Маннергеймом у Одесi, стали, як вiн напише в спогадах, найважчими в життi. Вiн бачив, як руйнуеться армiя, якiй вiддав 30 рокiв життя, як гине велика держава, якiй вiрно служив. Зайве, мабуть, казати, що Жовтневий переворот у Петербурзi граф сприйняв украй негативно. Про службу бiльшовикам мови бути не могло. Маннергейм вирiшував iншу дилему: долучитися до росiйського бiлогвардiйського руху, що саме виникав тодi, а чи послужити маленькiй краiнi, в якiй вiн народився пiвстолiття тому. Серед уродженцiв Фiнляндii Маннергейм був найвищим за рангом i авторитетом военачальником. І спiкер фiнляндського парламенту Свiнхуфвуд буквально бомбардував генерала листами, молячи його повернутися на батькiвщину i очолити створювану фiнську армiю.

Маннергейм чудово знав, що проти реальноi незалежностi Фiнляндii виступають практично всi росiяни – вiд ультрамонархiстiв до комунiстiв. І цiлком можливо, що йому доведеться зустрiтися на полi бою зi своiми колишнiми товаришами по зброi. Отож морально вибiр був дуже важкий. Зрештою 1 сiчня 1918 року Маннергейм написав листа начальнику генерального штабу з проханням звiльнити його з росiйськоi служби у зв’язку з тим, що вiн переходить у збройнi сили незалежноi Фiнляндii. І виiхав до Гельсiнки.




Вiйна за незалежнiсть i будiвництво лiнii Маннергейма


Раднарком РРФСР офiцiйно визнав повну державну незалежнiсть Украiни i Фiнляндii в один i той самий день – 31 грудня 1917 року. Але то зовсiм не означало, що нова демократична, чи то пак соцiалiстична, Росiя справдi почала будувати вiдносини зi своiми колишнiми колонiями на засадах рiвноправностi та невтручання. Обом молодим державам довелося вести кривавi вiйни за незалежнiсть. «Маленька» рiзниця полягае лише в тому, що Фiнляндiя ту вiйну таки виграла, а Украiна програла. Тому, попри всi вiдмiнностi у розмiрах, клiматi, географiчному положеннi, нацiональному характерi i таке iнше, таке iнше, таке iнше, обидвi краiни виступають одна для одноi своерiдним дзеркалом – що б було, якби реалiзувався цей шанс, якби краiна пiшла у 1918–1920 роках iншим шляхом…

4 грудня 1917 року Сейм проголосив незалежнiсть Фiнляндii, а вже 28 сiчня 1918 року комунiстична меншiсть у ньому здiйснила спробу захопити владу в краiнi. Так почалася недовга, тримiсячна, але дуже запекла вiйна мiж «червоними» i «бiлими» фiнами. Маннергейм очолив Шюцкор (як називали себе «бiлi») ще 18 сiчня, отримавши вiд Сейму мандат головнокомандувача. Проте справжньоi армii не було анi в бiлих, анi в червоних. Були лише нечисленнi погано озброенi i навченi загони з обох бокiв. Червоногвардiйцям вдалося захопити невелику, але найгустiше населену i розвинуту частину краiни – все ii пiвденне узбережжя разом iз столицею Гельсiнки. Маннергейм змушений був перевести свiй штаб до мiста Ваза. В Фiнляндii ще перебувало 40 тисяч вiйськовослужбовцiв староi росiйськоi армii, яким Раднарком РРФСР наказав пiдтримувати «законний» уряд червоних у Гельсiнки. Отож першою операцiею Маннергейма на фiнськiй службi було роззброення своiх колишнiх товаришiв по зброi з росiйськоi армii. Цим було одночасно вбито двох зайцiв – лiквiдовано загрозу втручання цих вiйськ у фiнську громадянську вiйну i значно лiпше озброено бiлогвардiйськi загони, якi перед тим мусили воювати фактично голими руками. Згодом, у березнi та квiтнi, в околицях Тампере, а також пiд Вiiпурi основнi сили фiнських червоногвардiйцiв було розгромлено, i «Фiнляндська Соцiалiстична Республiка» наказала довго жити. Певну допомогу Маннергейму надали добровольцi зi Швецii та нiмецький експедицiйний корпус генерала фон дер Гольца.

Хоча сам Маннергейм, якому в ходi цiеi вiйни було присвоено звання генерала вiд кавалерii, не брав безпосередньоi участi в органiзацii репресiй бiлих проти червоних, вже тодi фiнськi комунiсти налiпили йому ярлик «генерала-м’ясника». Бiлi бо справдi не жалiли своiх червоних ворогiв, i громадянська вiйна у Фiнляндii була не менш жорстокою, анiж у Росii.

Пiд тиском Нiмеччини Радянська Росiя у травнi 1918 року згодилася розпочати переговори про мир з бiлим урядом Фiнляндii за посередництвом Берлiна. Проте бiльшовики свiдомо затягали переговори, не бажаючи визнавати реальну незалежнiсть колишньоi колонii аж до осенi 1918 року, коли в Нiмеччинi сталася революцiя. Переговори вiдновилися лише 1920 року, коли Ленiн висунув iдею про «мiнi-Брест» i вирiшив домовитися заради «мирноi передишки» не лише з Польщею та краiнами Балтii, а й з Фiнляндiею. І мир мiж бiльшовицькою Росiею та Фiнляндiею було пiдписано у жовтнi 1920-го в естонському мiстi Тарту.

У цiлому ж, порiвнюючи iсторичнi долi наших двох краiн, переконуемося, що бiднiй маленькiй Фiнляндii поталанило все ж бiльше, нiж Украiнi, – у груднi 1917 року армiю Муравйова було направлено на Киiв, а не на Гельсiнки. Оволодiння Украiною бiльшовики визнали важливiшим, анiж захоплення Фiнляндii. А сил на вирiшення обох цих завдань одночасно Радянський уряд Росii просто не мав.

Пiсля перемоги над червоногвардiйцями навеснi 1918 року почали посилюватися суперечностi мiж Маннергеймом та урядом i парламентом краiни. Головнокомандувач вважав, що нова державна елiта зав’язала занадто тiснi стосунки з Нiмеччиною. Це не подобалося йому, по-перше, через його загальну антинiмецьку спрямованiсть, якоi вiн набув у армii Романових, по-друге ж, генерал чудово розумiв, що Нiмеччина неухильно наближаеться до нищiвноi поразки у Першiй свiтовiй вiйнi. І пов’язувати долю молодоi держави з кораблем, що йде на дно, принаймнi необачно. Пiсля ж поразки Нiмеччини, коли питання про обрання «королем Фiнляндii та Карелii» родича Вiльгельма II Фрiдрiха-Карла Гессенського вiдпало нiби само собою, регентом «королiвства без короля» було обрано Маннергейма. Вiн стояв на чолi держави з грудня 1918-го до липня 1919 року i робив усе можливе, щоб закрiпити ii незалежнiсть. Зокрема, генерал пропонував Колчаку, Денiкiну та Юденичу пiдписати угоду, за якою росiйськi бiлогвардiйцi визнали б незалежнiсть Фiнляндii, а фiни натомiсть допомогли б вигнати бiльшовикiв з Петрограда. Проте «едiнонеделiмщики» принципово вiдмовилися вiд такого компромiсу.

Улiтку 1919 року занадто правий i реакцiйний Маннергейм програв президентськi вибори лiвоцентристу Стольбергу i на 12 рокiв вiдiйшов вiд керiвництва державою. Проте колишнiй регент i вiдставний генерал залишався дуже впливовим полiтиком, зберiгав величезний авторитет в армii, був головою Фiнського Червоного Хреста, очолював Скаутську органiзацiю, Товариство допомоги дiтям, був директором одного з найбiльших у краiнi Об’еднаного банку.

1931 року новий президент Реландер запросив 64-рiчного генерала очолити Раду оборони краiни. Немолода вже людина розгорнула шалену активнiсть на високiй державнiй посадi. Маннергейм був переконаний, що бiльшовики нiколи не змиряться iз незалежнiстю Фiнляндii i при першiй зручнiй нагодi спробують вiдновити контроль над колишньою провiнцiею Росiйськоi iмперii. Тому вiн намагався сприяти розвитковi оборонноi промисловостi у Фiнляндii (щоправда, без вiдчутних успiхiв) i всiляко пiдвищувати боездатнiсть армii, покращувати ii спорядження, «морально-полiтичну еднiсть армii та народу», як сказали б у Радянському Союзi. Проте улюбленим дiтищем фельдмаршала стала система довгочасових фортифiкацiйних споруд на Карельському перешийку, яка дiстала назву «лiнii Маннергейма». Споруджувати укрiплення фiни почали тут ще в 1920 роцi, але справжнього розмаху будiвництво набрало тiльки за Маннергейма. В будiвництвi лiнii брали участь англiйськi, французькi, нiмецькi i бельгiйськi вiйськовi iнженери-фортифiкатори. Загальна довжина лiнii складала 135 кiлометрiв – вiд Ладозького озера до Фiнськоi затоки, а глибина – 95 кiлометрiв. «Лiнiя Маннергейма» включала в себе передову (зона загороджень), головну, другу i тилову смуги оборони, двi промiжнi смуги i вiдсiчнi позицii.

Маннергейм так i не встиг добудувати свою лiнiю до нападу СРСР на Фiнляндiю. Проте i те, що вже було зроблено, являло собою одну з найпотужнiших фортифiкацiйних лiнiй у свiтi. Багато европейських краiн захоплювалися тодi таким будiвництвом. Проте анi славнозвiсна французька «лiнiя Мажiно», анi нiмецька «лiнiя Зiгфрiда», анi потужнi чеськi укрiплення, анi радянськi «укрiпрайони» вздовж старого захiдного кордону не справили суттевого впливу на перебiг Другоi свiтовоi вiйни. Лiнiя Маннергейма виявилася единим прикладом справдi ефективного використання такого типу споруд.




Зимова вiйна


Укладений у серпнi 1939 року пакт Молотова – Рiббентропа, згiдно з яким два хижаки – гiтлерiвська Нiмеччина i сталiнський Радянський Союз – подiлили сфери впливу у Схiднiй та Центральнiй Європi, принiс незлiченi страждання народам цього регiону. Визначив цей пакт i майбутне Фiнляндii. Вона мала «влитися у братерську сiм’ю радянських народiв». Гiтлер згодився, щоб Радянський Союз захопив «краiну тисячi озер».

17 вересня 1939 року радянськi вiйська вдарили в спину Польщi, яка стiкала кров’ю в нерiвнiй боротьбi з гiтлерiвською Нiмеччиною. Ще тривали конвульсii Польськоi держави, коли Радянський Союз в ультимативнiй формi запропонував Литвi, Латвii, Естонii та Фiнляндii укласти новi «Договори про дружбу та взаемну допомогу». Цi договори передбачали окупацiю всiх чотирьох краiн «обмеженими» контингентами радянських вiйськ i припинення «антирадянськоi полiтики» – фактичне перетворення всiх цих малих держав на радянських сателiтiв. І це лише на першому етапi. Керiвники колишнiх росiйських колонiй кинулися за допомогою i пiдтримкою як до Нiмеччини, так i до Британii та Францii. (А саме ж бо почалася «дивна вiйна» на Заходi). Нацисти грубо вiдповiли, що балтiйцi мусять слухатися Сталiна, а французи та британцi висловили якiсь там протести, на якi Сталiн не зважав. Вiдтак 28 вересня Естонiя, 5 жовтня Латвiя i 10 жовтня 1939 року Литва фактично капiтулювали перед Сталiним, пiдписавши запропонованi договори. Керiвники цих краiн вiрили i не вiрили облудним радянським обiцянкам про «невтручання» у внутрiшнi справи, «повагу суверенiтету» тощо. Заспокоювали себе тим, що «все одно iншого виходу немае», оскiльки крихiтнi краiни не здатнi протистояти величезнiй радянськiй вiйськовiй машинi, а реальноi допомоги вiд будь-якоi з великих держав не варто сподiватися. Вони були жорстоко покаранi за свою слабкiсть, довiрливiсть i надii «якось домовитися» – практично вся довоенна полiтична елiта балтiйських держав загинула у сибiрських таборах, а народи зазнали незлiченних страждань за 50 рокiв радянськоi окупацii. Вже влiтку 1940 року державнiсть трьох краiн Балтii було лiквiдовано i вони були анексованi Радянським Союзом. Капiтулянтська ж позицiя iхнього керiвництва дозволила вибудувати мiф про «добровiльне возз’еднання» цих краiн iз СРСР.

І лише Фiнляндiя навiдрiз вiдмовилася пiдписати договiр, що перетворював би ii на фактичну радянську колонiю. Це було 5 жовтня 1939 року – в той самий день, коли капiтулювала Латвiя. Сталiн не чекав такоi «упертостi» з боку малесенькоi краiни, яка в 55 разiв (!) поступалася за населенням Радянському Союзовi. Проте вже 14 жовтня СРСР запропонував Гельсiнки «компромiсний» варiант. Фiнам пропонувалося здати в оренду на 30 рокiв порт Ханко для влаштування там радянськоi вiйськово-морськоi бази, передати СРСР кiлька островiв у схiднiй частинi Фiнськоi затоки, бiльшу частину Карельського перешийку та пiвострiв Рибачий на пiвночi – всього 2761 кв. км в обмiн на 5529 кв. км радянськоi територii у Карелii. Спершу новi радянськi пропозицii викликали незгоди серед фiнляндського керiвництва. Майбутнiй президент краiни Юго Паасiкiвi, який очолював фiнську делегацiю, назвав iх «помiркованими» i схилявся до того, щоб iх прийняти. Однак проти цього найрiшучiшим чином виступив Маннергейм. Справа полягала навiть не в тому, що навзамiн за найгустiше (за фiнськими, зрозумiло, мiрками) населенi райони краiни пропонувалися безлюднi лiси та болота в Карелii – «два вiдра багна взамiн за вiдро дiамантiв». Радянський Союз хотiв без бою зайняти славнозвiсну «лiнiю Маннергейма». В цьому випадку й так невисокi шанси фiнськоi армii чинити успiшний опiр у випадку радянськоi агресii зводилися практично до нуля. Сталiн намагався використати досвiд свого союзника Гiтлера, який за рiк перед тим спершу змусив Чехословаччину «добровiльно» вiдмовитися вiд Судетськоi областi разом зi своiми оборонними спорудами, а через пiвроку захопив безборонну краiну. І 9 листопада фiни вiдхилили i другу радянську пропозицiю.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=51325924) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения